Балтійське цивільне право (також остзейське) — самостійне цивільне
законодавство в Балтійському краї Російської імперії, що складався
в найближчій спорідненості з німецьким правом. Законодавство мало
багато внутрішніх поділів за окремими станами і соціальними класами
населення (права земське, міське і селянське) і за окремими
губерніями, містами і місцевостями. До кінця XIX століття його
кодифікація розрізняла земські права Ліфляндії, Естляндії,
Курляндії та Пільтена, міські права Естляндії, Ліфляндії,
Курляндії, міста Нарви, а також селянські права, різні для кожної з
трьох губерній Балтійського краю.
Після анексії країн Балтії Росією почався новий період в історії
балтійського права, що закінчився кодифікацією 1864 року. Як і
польсько-шведський, цей період відкривається підтвердженням старого
балтійського права, привілеїв і переваг, що належать дворянству і
містам, — підтвердженням, що містяться в спеціальних жалуваних
грамотах імператора Петра I (для Естляндії та Ліфляндії) і Катерини
II (для Курляндії). По відношенню до цивільного права дані в цих
грамотах обіцянки збереження старого права були витримані
російським урядом. До кінця XIX століття скільки-небудь помітного
вторгнення російського законодавства в остзейське юридичне життя не
спостерігалося; число російських законів в галузі цивільного права,
поширених на балтійський край, було вкрай незначним.
Звичним порядком при виданні нових загальноросійських законів була
обмовка про непридатність їх до балтійського краю; тому лише
невелика кількість поліцейських і фінансових узаконень зробило
непрямий вплив на склад діючого остзейського права. Головним
фактором правотворення стало римське право. Значення останнього як
допоміжного джерела було визнано російською владою в «акордних
пунктах». Балтійське право вступило, таким чином, у той же стан, в
якому перебувало німецьке право в період запозичення римського
права, коли судам і юристам довелося самостійно виробляти нові
юридичні, «звичайно-правові» норми. Отримавши в спадщину від
попереднього періоду купу старих узаконень і прав різнорідного
походження, видозмінених польськими та шведськими законами і
значною мірою застарілих, судова практика мала розібратися в цих
узаконення і підшукати нові підвалини для їх розвитку та
узгодження. При розрізненості між собою судів, які керували
юридичним розвитком, ця робота посувалася вкрай нерівномірно і
супроводжувалася усіма тими явищами, які характеризують німецьку
юстицію XVI–XVIII століть, також позбавлену керівництва
законодавства і спиралася переважно на римське право. Практика
плуталася в розумінні тубільного права, не вміла погодити з ним
нові римські норми і позбавлялася внаслідок цього міцних підвалин
правотворення і одноманітності в судових рішеннях. Епоха XVIII
століття до того ж є епохою остаточної ломки старих феодальних
підвалин і народження нових життєвих відносин, що не укладаються в
рамки земського, міського та селянського права. Природною видається
за таких обставин нагальна потреба .
