Як сприймали скарбошукачів сто і більше років тому.
Народний образ скарбошукача
Добре ставились до тих людей, які знайшли скарб випадково. Про таких говорили: «скарб сам дався у руки». У народі вірили, що це подарунок від вищих сил, і таке багатство піде тільки на користь. Це означало, що людина, якій відкрилося багатство, заслужила на нього і була доброю, щедрою, безгрішною. А вже скарб, знайдений навмисне, у народній уяві завжди був заклятим, йому приписувалися надзвичайні магічні властивості. Такий скарб (або той, хто його закопав для себе) міг помститися, або нечиста сила, яка його охороняла, могла нашкодити пошуковцю. Та й самі «умисні» скарбошукачі наділялися негативними характеристиками: їх вважали злими, скупими, зажерливими. А найгіршими були ті, хто обманним шляхом видурював скарб у того, кому він таки сам дався. У народних переказах та легендах такі люди тяжко розплачуються за скоєне.
Для прикладу можна навести «Казку про попа і бідного Кирика», де Кирик, простий селянин, не мав за що поховати дитину, і піп відмовив йому в допомозі. Зневірившись, селянин вирішує сам закопати померлу дитину і знаходить скарб. Піп заздрить і обманним шляхом, надягнувши шкуру козла і вдаючи з себе нечисту силу, лякає Кирика і забирає гроші. Але розплачується тим, що шкура прилипає до нього і він залишається у козлиній шкурі. Попа водять по ярмарках і соромлять за жадібність. Також у багатьох легендах такі люди розплачуються смертю — власною чи своїх дітей, усієї сім’ї.
Шукачі скарбів у найдавніших письмових згадках
Здавна люди вірили, що уникнути нещастя від викопаного заклятого скарбу можна, віддавши частину його на церкву чи бідним.
Якими ж були скарбошукачі у найдавніших згадках? Ще Володимир Мономах писав про закопування скарбів у «Повчанні», а значить, за Київської Русі цим займалися доволі частенько. Але що цікаво — тут засуджуються не шукачі скарбів, а ті, хто закопує їх: І в землі не ховайте [скарбів], то нам великий гріх. Ці слова перегукуються із Біблією. У Києво-Печерському Патерику 1462 року знаходимо засудження уже скарбошукачів, їх називають крадіями: Не зберігайте собі скарбів на землі, де крадії підкопують їх і крадуть.
Скарбошукачі і закон
Далі — не веселіше. У пізніших тестах все одно бачимо погане ставлення до шукачів скарбів: їх називають бродячими людьми і звинувачують у мародерстві та плюндруванні тіл померлих. В актах люстрації Канівського замку, що складені в далекому 1552 році, люстратори жаліються на збитки від «копачів з драбів (бродячих людей), які, по городищам і селищам ходячи, могили розкопують, шукаючи там обручів і перснів, мощі похованих викидають, на помсту живих і невинних». Тут скарбошукання вперше називається промислом і цікаво описується постать самого скарбошукача. У статті «Об археологической находке в с. Ласкове, Владимир-Волынского уезда, в 1610 году», описуючи судові матеріали, Є. Де-Вітте згадує, що «в половині XVІ століття скарбошукання перетворюється на ремесло, яке зосереджується в руках «копачів», археологів XVІ століття, що належали до людей бродячих».
У Другому (Волинському) статуті Великого Князівства Литовського (1566 року) є такий артикул: якщо хтось знайшов скарб на своїй землі, то і скарб його, якщо скарб знайдено на чужій землі, то ділять його навпіл із її власником. Умисний пошук скарбів регулюється наступним чином: «Якщо би хтось навмисне на чужій землі скарб шукав і знайшов, то має віддати все знайдене власнику землі».
У статті О. Левицького «Позов про таємно викопаний скарб» за 1905 рік, окрім способів врегулювання права власності на такий скарб, можна знайти детальні інструкції, де шукати місце заклятого скарбу, як і коли правильно його викопати, а головне — мотив розплати скарбошукача власним життям за неправильне поводження із заклятим скарбом. І хто би міг подумати, що така цінна інформація міститься в аналізі судових матеріалів полтавського полкового суду, а саме позову 1751-го року Козака Івана Малоусенка до своєї братової, що не хотіла ділитися скарбом, який він знайшов із її чоловіком.
Скарбошукач та усна народна творчість
У записах Михайла Пйотровського з Овруччини, 50-их років ХІХ століття скарбошукач описаний наступним чином: «Ті, що від Великого четверга до першого дня Великодня не їдять нічого, а є цікаві й захланні, пильнують (не сплять) у красну суботу (передвеликодню) цілий день і цілу ніч, бо вони є того переконання, що їм покажуться в постаті полуменю або вогню горючі гроші в тому місці, якщо вони де закопані» Скарбошукачі тут уже описуються одночасно і «цікаві», і «захланні». Уже саме слово «захланність» має негативне та позитивне значення: завзятість, жадібність та ненажерливість.
Але про скарбошукачів думали не тільки погано. Хороші його риси — удача, відважність. Адже, за народними уявленнями, той, хто свідомо йде на пошуки скарбів, а особливо заклятих, має бути мужнім та безстрашним. У фольклорі було поширеним уявлення про те, що не кожен може знайти скарб, а тільки той, «кому на роду написано». А ще вірили, що скарби даються тим, хто ніколи в житті не вживав лайливих слів та був релігійною людиною. Чи навпаки, скарбошукач має бути не дуже набожною людиною: «котрий чоловік дуже вірує в Бога, до тей ни одкопає грошей, його чорти не допусцяць». Це уявлення пов’язане із віруванням про те, що заклятими скарбами опікується нечиста сила і охороняють його демонічні істоти: «Котори гроші закляті, то їх стережуть чорти».
Скарбошукач завжди в очах пересічних людей наділявся демонічними рисами, зв’язком із нечистою силою. Причиною цього було розкопування та пограбування могил, курганів, турбування духів померлих. Водночас, у шукачів скарбів були й є зараз свої християнські святі-покровителі, що оберігають та допомагають у пошуку.
«Скарбошукання як душевна хвороба»
Відомий письменник В. І. Гошкевич у одній із перших найгрунтовніших книг про скарбошукання — «Клады и древности Херсонской губернии» (1903) описує скарбошукача як людину душевно хвору. Автор вперше серйозно ставить питання «то хто ж такий скарбошукач?», порівнює «старих» і «нових» пошуковців, робить спробу зрозуміти, хто ж має право викопувати скарби.
Найцікавіший розділ, що характеризує шукачів — «Скарбошукання як душевна хвороба». Тут пошуковці змальовуються як люди бідні, нерозвинуті і забобонні, які пристрасно віддають усе лише цій справі, забуваючи про все інше: «зачепіть його хворе місце — почніть говорити про скарби — і ви переконаєтеся, що перед вами нещасна душевнохвора людина». І на закуску від Гошкевича — він впевнений, що однією з рис таких людей є властивість групуватися, збиратися разом з метою пошуку скарбів і «ця манія є заразною».