Представляти зайвий раз Генадія Киркевича, спадкового колекціонера, не потрібно. Його унікальна колекція старовинних карт України, а також артефактів, присвячених найбільшій водній артерії України — річці Дніпро — відома далеко за межами України. Збори рідкісних експонатів, частина з яких існує в єдиному екземплярі, демонструє приклад органічного поєднання двох пристрастей в цій людині —колекціонування і любові до історії.
– Генадій Вікторович, розкажіть трохи про Вашу колекцію в цілому. З чого все почалося і що з цього вийшло?
– У школі з усіх предметів найбільше я любив географію та історію. Контурні карти дуже любив. І ось тому почав збирати карти. І у мене є величезна добірка карт 17-18 ст. У мене також найбільша колекція всього, що стосується історії Дніпра, історії судноплавства, історії пароплавства, історії подій, пов'язаних з Дніпром. Тому можу сказати, що в своєму напрямку — я єдиний в світі.
– Якась історична, пізнавальна цінність від цих старих карт є? Або це просто артефакти часу?
– Звичайно є! Ну, наприклад, ось це карта європейської Росії, дата на картуші — 1752 рік. Завдяки цій карті ми бачимо, що якась автономія тут за Україною зберігалася. Її, по суті, вже не було після Полтавської битви і поразки Карла і Мазепи, але все одно: назви ще, станиці, козацькі фортеці, розфарбовані іншою фарбою того часу. Карту зроблено в техніці гравюри. Складові цих фарб, які тут використовувалися, давно втрачені. Ці фарби використовувалися впродовж 500 років.
– Це акварель?
– Так, акварель. Хімічні складові на основі мінералів, коренів, в основному загублені, але в чому їх унікальність: вже тоді шляхом реакцій, реактивів, якихось способів майстри знаходили кольори, а фарби, ви ж знаєте, продавали в аптеці. І до середини 19 століття вже з часів імпресіоністів, коли придумали тюбики, пензлики і все інше, кольорові фарби стали робити окремо.
– Хто цим займався? Існували окремі школи?
– Зазвичай це робилося на замовлення багатих людей — князів, курфюрстів, королів. Україна не робила карти сама. Це робили інші. Наприклад, за описом Птолемея. У мене є така карта 1550-60 років. Замовляли багаті або якісь генуезькі купці, яким у шляху були потрібні морські карти більш детальні — для подорожей. Їх робили географ, картограф, гравер і сам художник, тому що це художня робота. Ось це вже 1700 рік— морська карта Нійона Вансона. Тут ще немає Санкт-Петербурга.
А ось, наприклад, карта «Терра Киёвия» з атласу Себастьяна Мюстера 1540-х років. Знову ж таки, можна простежити назву. Багато зараз люблять фантазувати на тему, чому Україна називається Україною. Мовляв «на краю» Російської імперії. Так вийшло, що «краєм» Україна була для багатьох. І для Візантії, і для Польського королівства, але насправді це слово «край», теж саме що «країна». «Київ» — це карта не тільки Києва, а й усієї України того часу.
– Наскільки вони точні?
– Не очень. дуже. Правда, мандрівники коректували їх за допомогою зірок. Подорожувати з цими картами вкрай складно. Але ми стараємося.
– Що цікавого є у Вашій колекції, присвяченій Дніпру?
— Тут моя колекція знаходиться в «царських умовах». Я зібрав такі рідкості, як статути судноплавства. У мене є найповніший на сьогодні атлас Дніпра К. А. Акулова. Ось ще — унікальна книга, перша книга Євгена Патона про будівництво мостів «Вартість залізних мостів під звичайну дорогу» 1906 року.
Особлива частина моєї колекції — це книга Н.І. Максимовича «Дніпро і його басейн» 1901 року — інженера, який робив київську набережну, який багато робив для архітектури Дніпра. І взагалі, він багато зробив як киянин, як українець.
Ця книга — найбільш повний існуючий опис Дніпра, тому що пізніше, за радянських часів нічого схожого не видавали. І все, що видавалося до війни і після, ні в яке порівняння не йде. Завдяки цій книзі ми знайшли місце, де козаки в часи третьої Січі ховали свої скарби. Ми наклали інформацію на старі карти, все звірили і ми можемо знайти територію. Можу заспокоїти шукачів скарбів: це місце знаходиться зараз під водою. Взагалі, Дніпро ділився на два пароплавства: верхнє і нижнє. У місті Александрові, тому, що Запоріжжя, Дніпро був розділений на верхній і нижній, бо через пороги судноплавство було ускладнено. Були обхідні канали, частина шляху проходила на залізниці. Все це є в цих книгах, картах, документах.
– Яка у Вас улюблена річ в колекції?
– Навіть не знаю. Це як в анекдоті: «Розмовляють внучка і бабуся: — Запам'ятай, онучко, в житті повинна бути тільки одна велика любов! — Бабусю, а у тебе це був дідусь? — Ні, онучко, моряки!», Так і у мене — пристрасть це для мене вся колекція, а не окремо взяті речі.
– Напевно, зараз дуже дорого займатися колекціонуванням подібних речей?
– Не завжди. Ось це, наприклад, — перлина моєї колекції, — брошура «Припущення про посилення дніпровського пароплавства» 1838 року. Пароплавство на Дніпрі почалося, умовно, з 1836 року. Я маю на увазі саме пароплавство, тому що судноторговля була і раніше. По суті, ця брошура в єдиному екземплярі. Ніхто ніколи її не бачив. А мені її подарували.
Цінні знахідки можна і самому знайти. На Дніпрі, років зо три-чотири тому було велике нашарування льоду, і всі боялися, що прорве дамбу. І коли вода спала, ми, без будь-яких магнітів, металошукачів, а просто за допомогою звичайної щіточки, знаходили багато доісторичних артефактів — гачків, зубів доісторичних акул та інше.
– Багато колекціонерів приховують свою колекцію від сторонніх очей. А ви берете участь у виставках?
— Першу в цьому роді виставку — «Україна на гравюрах і старих картах» зробили я і мій тато (Віктор Генадійович Киркевич, — примітка редакції). Ми з ним по половині. А взагалі, першу таку виставку зробили у Львові. Здається, львівський музей — у них багато всього. Але от щоб приватно, то це ми перші зробили. І досить успішно.
– І на останок. В Україні зростає кількість людей, які захоплюються колекціонуванням. Але з іншого боку в суспільстві ще існує багато негативних уявлень про колекціонерів. Як Ви до цього ставитеся?
— Це не секрет, що з радянських часів слово «колекціонер» завжди підносилося з негативного боку. Колекціонер, на їхню думку, був здатний на вбивство заради якоїсь там скрипочки або смичка. Або альбому марок. Все це показувалося по телевізору — купа фільмів було. Якщо ти займався монетами, то була стаття «торгівля дорогоцінними металами». За мідь ще нема, але якщо ти срібло продав — то це обіцяло великі проблеми, а якщо золото — відразу термін у в’язниці.
Тому, в силу обставин, ми не сформувалися як суспільство вільних колекціонерів. Ми не доросли до звання «колекціонер». Статус колекціонера не визначений, його просто немає. Немає кодексу колекціонера. Звідки йому бути, якщо колекціонер елементарно не захищений нічим. Раз на рік кого-небудь з відомих колекціонерів вбивають. Але з іншого боку порядність, моральність цієї справи і, скажімо, культурність, адже в якійсь мірі колекціонування теж приносить щось в культуру, — все це теж існує лише частково. Наприклад, ми якось поїхали в Штутгарт на зліт колекціонерів, так його бойкотували, бо голова клубу за два тижні до цього десь на зльоті в Голландії «зажав» одну листівку. Вирішили, що він хотів її вкрасти.
А у нас не всі розуміють суть колекціонування. Немає єдиного клубу як такого. Хочеться зібрати всіх і провести лекцію, пояснити. Треба стояти на своїх принципах.
