У попередньому матеріалі ми писали про виставку ЦДАМ «Київські мотиви. Адреси та адресати» з позиції колекціонера листівок та співробітника Вишгородського національного заповідника Василя Михальчука. Продовжуємо розмову про виставку з колекціонером мап та листівок, меценатом Дмитром Пірклом. Про традиції зображення Київщини, а також про репрезентацію історії через колекціонування читайте нижче.
Дмитро Піркл – меценат, медальєр, колекціонер, музейник, активіст Революції Гідності. Упродовж 2007 – 2018 років дарунки Дмитра Піркла збагатили фонди ДНІМ ім. Яворницького, Музею історичних коштовностей України, НЦНК «Музей Івана Гончара», Музею Гетьманства, НЗ «Хортиця», Українського католицького університету та Українського музею у Нью-Йорку.
Виставка присвячена зображенням Києва і Київщини
– На виставці «Київські мотиви» представлені і листівки, і карти. Як концептуально поєднуються ці експонати?
– Виставка присвячена зображенням Києва і Київщини. Як на листівках, так і на мапах представлені київські землі. Київщина в сьогоднішньому розумінні інакша, ніж була сотню і більше років тому. Колись вона починалася на півночі за Чорнобилем, охоплювала північне Полісся, на півдні закінчувалася Уманню, простягалася з заходу від Бердичева до Полтавщини на сході.
– Разом із тим, це предмети різних епох – листівки початку ХХ століття і карти XVII століття. Чому такий розрив?
– Важливо, що тяглість традиції зображення Київщини є давньою, і це підтверджують давні мапи. А листівки – це більш сучасне явище, тобто на наших теренах вони з 1895 року. Карти були давнішим видом візуалізації, і тому разом з листівками це задає атмосферу та підкреслює давню європейську історію, і той факт, що ми були в неї інтегровані ще в ті часи, коли тільки починалась картографія, є дуже важливим. До того ж, моя колекція карт – це переважно карти з 1560-го і по 1778-й. Адже цінність мап у поштучному виготовлені й обмеженості накладу, а останній, розфарбований вручну, атлас з моєї колекції – це приблизно 1848 рік, за півстоліття до першої листівки на теренах України. Тому такий розрив неминучий.
В Україні немає аналогу цієї мапи
– Розкажіть, будь ласка, про цінність мап, представлених на виставці.
– Серед них – найважливіша карта з Космографії Мюнстера, вона приблизно 1560-го року. Це єдина рідкісна карта, представлена на виставці, адже вона з помилкою. Це досить рідкісний варіант цієї мапи. В Україні їй аналогу немає. Вона унікальна. Можна сказати, що я нею пишаюся.
– Наразі ці карти належать фондам певного музею?
– Це моя приватна колекція, яка передана в управління на тимчасове збереження у Вишгородський заповідник. Цей заповідник представляє колекцію і в науковому плані. Ми експонуємо це разом – мої напрацювання і знання та креативність співробітників заповіднику. Це значно краще, ніж коли воно лежить десь там під подушкою.
Серед них – найважливіша карта з Космографії Мюнстера, вона приблизно 1560-го року. Це єдина рідкісна карта, представлена на виставці, адже вона з помилкою
– У Вас чимало проектів, де ви співпрацюєте з музеями, і даруєте їм як меценат свої колекції. Чому?
– Наразі я активно працюю з сімома музеями: Дніпропетровським історичним музеєм імені Д.Яворницького, музеєм Другої світової війни, Львівським історичним, з музеєм Гончара, Запорозьким та Донецьким краєзнавчими, Меморіальним музеєм Голодомору. Загальний стан музейного й історичного спрямувань в українській культурі – невтішний, адже музейні колекції створювали за більшовиків й очевидно, що це було на користь російського й радянського. Для того, щоб зробити історію справжньою, її потрібно документально підтверджувати. Деякі експонати в музеях є. Але існують лакуни, які я намагаюся заповнювати. В такий спосіб пожвавлюється і науковий процес, і музейний, і виставковий. Це дає можливість музеям розповідати вже нашу українську історію, те, ким ми є насправді, те, чого ми були позбавлені.
Доводиться відроджувати те, що знищувалося десятиліттями
– Фактично, колекціонери повніше репрезентують історію, оскільки не мають ідеологічних упереджень?
– Ідеологічні передумови, мабуть, є у всіх, але вони – різноспрямовані. Колекції, які не несуть українськості, навряд чи будуть популярними. Хоча, очевидно, є певний прошарок так званої вати, і вона присутня в усіх шарах суспільства. Нам потрібне здорове середовище, щоб популяризувати і музеї, і колекції, щоб висвітлювати історію більш справедливо. Очевидно, що стараннями політуправління, пам'ять була дуже гарно вичищена – знищувалися музеї, архіви. Наприклад, у нас у Дніпрі немає архіву – він був знищений, у 1941–ому його почали вивозити, і ніхто не знає, у якому напрямку. Нам можна було розповідати що-завгодно, але, слава Богу, за кордоном збереглась певна частина документів. Документи дуже добре фіксують європейськість Дніпра, наявність у ньому французьких, бельгійських підприємств. Європейська традиція колекціонування більш стала, оскільки їх ніхто не переслідував за це, на відміну від радянських часів. Чимало тих же листівок нищилося через ідеологію, наприклад, через ті ж царські герби. Невеликий прошарок інтелігенції наважувався на збереження традиції.
– Тому для своєї колекції Ви шукаєте матеріали за кордоном?
– Найбільша частина документів надходять з-за кордону, це або аукціони (онлайн і офлайн), або є крамнички, які торгують антикваріатом (але це дуже дорого). Є колекціонери, які гуртом закуповують архіви, а потім продають в роздріб. Я слідкую за цим, це бізнес. Звичайно, це велика радість – бути залученим у проекти на міжнародному рівні. Наразі попрацювавши над темою «Європейські інвестиції» 10 років, ми маємо чудові виставки Україна-Бельгія, Україна-Франція. Зараз готова вже третя виставка, присвячена не таким потужним, але дуже цікавим інвесторам українських підприємств – німцям, англійцям швейцарцям, голландцям. Коли пошукова діяльність перетворюється у готовий продукт, то розумієш, для чого це було. Тоді колекціонування стає чинником культурної дипломатії.
– Ви десять років працюєте над скриптофілічними проектами. А колекціонування карт почалося до того чи під час?
– Це було майже одночасно, поміж моїми відвідуваннями Парижу було. Адже у Парижі є спеціальні крамнички, де продаються гравюри, мапи з технологією тиснення паперу. Ці мапи – фрагменти атласів. З часом атласи псуються, розпадаються, тому власники поділяють їх на окремі теки по країнах. Тож зручно знайти своє. Я зацікавився зображенням території України. Більшість карт – це середина XVII століття, початок 1665 по 1710 рік. Всі ці карти пов’язані з ім’ям Боплана, який був першим справжнім картографом наших земель, а також військовим інженером і фортифікатором (побудував багато фортець Броди, Кодак, Кременчуцькі укріплення).
Всі ці карти пов’язані з ім’ям Боплана, який був першим справжнім картографом наших земель, а також військовим інженером і фортифікатором
– Вас цікавлять карти тільки Боплана чи більшого часового проміжку?
– Мене цікавлять будь-які мапи зі зображенням України. Як відомо, кожні сто років змінюється пейзаж, забудова, кордони держав. Адже ми живемо в епіцентрі всіх воєн, і навіть у XXI-ому сторіччі продовжуємо своє державне будівництво в умовах агресії. З огляду на тих варварів, які живуть на північному сході, це ще не скоро припиниться, і нам треба навчитися захищати не лише своє життя, а й свою історію, свою свідомість.
Дивіться розділ "Старовинні документи" на UNC.UA
– Ваші колекції карт переважно у Вас чи на збереженні?
– Те, що стосується мап, поштівок і скриптофілії, все або на постійно у збереженні, або на тимчасовому. Собі залишив архівну й бібліотечну частину. Збираю собі бібліотеку з надією, що колись у нас з’явиться аналог католицького університету у Києві.
– Ви маєте на увазі Український Католицький Університет у Львові?
– Так, я з ними багато років співпрацюю і багато років жертвую для них. Паралельно це дає мені можливість вчитися багатьом речам. Той аукціон, який проводить Католицький університет в Києві, Тихий аукціон, – це, на мою думку, найгарніший івент у місті. Минулого року зібрали більше 10 мільйонів гривень пожертв – на стипендії, на зарплати професорів, на будівництво. Такі аукціони проводяться по всьому світу – у Франції, Британії, США, Канаді. Університет має довіру, має свій високий бренд, і я тішуся, що у нас є такий заклад. Але нам не вистачає його православного аналогу, якщо такий буде створено, я передам туди свою колекцію.
Розмову вела Вікторія Фещук