«Ми відкриті для всіх, адже листівки – це універсальна, позитивно забарвлена тема, яка оживає на очах відвідувачів. Карти, одяг, аксесуари та предмети побуту, які разом із листівками представлені у залі, передають атмосферу тієї доби, подих століття…»
– так розповідає про виставку «Київські мотиви. Адреси та адресати», що з 5 липня триває у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва розповідає один із її кураторів Василь Михальчук.
Василь Михальчук – колекціонер, випускник КНУ імені Тараса Шевченка (спеціальність – архівознавство), науковий співробітник Вишгородського музею-заповідника.
– З чого розпочалося ваше зацікавлення філокартією?
– Раніше цікавився нумізматикою. Власне, з цього почалося моє зацікавлення колекціонуванням. Спершу були монети, а потім уже листівки. Колекціонуванням я займаюся з п’ятнадцяти років. Свого часу писав наукову роботу для Малої Академії Наук про колекціонера листівок. Тепер в університеті (КНУ імені Тараса Шевченка, історичний факультет – ред.) я займаюся дослідженням архітектури Червоного корпусу, а філокартія є моїм хобі, естетичним задоволенням.
– Розкажіть про вашу колекцію.
Моя колекція налічує близько 800 листівок. Частину з них я віддав до Вишгородського музею-заповідника, де я працюю науковим співробітником. Листівки збираю лише 8 років. Але я колекціоную не ті радянські листівки, які мало не на кожному смітнику можна знайти, а старовинні, ще дореволюційного періоду. Вони недешеві. Знаходив їх на аукціонах, щось на Петрівці купував, щось у Кременчуці (бо я звідти родом), в приватних колекціонерів скуповував. Часто спілкувався зі старшими, корінними жителями мого міста й отримував від них фото і листівки задарма, адже для людей листівки не є цінністю, це ж не монета чи ікона. Раніше збирав фото і листівки з видами міст (Кременчука та Києва). Колекцію кременчуцьких листівок я продав. Зараз збираю київську тематику та міста Західної Європи, це, зокрема, той же Берлін, що був дуже зруйнований внаслідок Другої світової війни. Цікаво поглянути на види міст, яких уже немає.
– Тому на виставці «Київські мотиви. Адреси і адресати» листівки не тільки з видами Києва?
– На виставці є такі блоки: Київ (види Києва – перші два стенди), Київщина (Вишгород, історичне Межигір’я), види України (але всі адреси київські), вітальні листівки (але теж адреси київські), все це листівки періоду 1898-1918 р.р., «золотої доби» поштової листівки, а потім окремо – листівки 20-30-х років.
Останній блок показує трансформацію – як форми листівки, так і пріоритетів населення: листівки зроблені на гіршому папері, скромніше оформлені. Тоді й Київ після революції втратив статус столиці, був у занедбаному стані. Та й, власне, у радянські часи зважали на тираж листівок, а естетичний вигляд мало цікавив вже державні видавництва.
На виставці представлено лише майже 170 листівок. Не все змогли представити в експозиції, бо орієнтувались на тематико-експозиційний план. Ми ж не покладемо у зал 600 листівок, це загубить будь-яку концепцію. Спільно з директором ВІКЗ, кандидатом історичних наук Владою Литовченко та директором ЦДАМЛІМ Оленою Чижовою ми придумали такий проект, щоб архів та колекціонери показали свої колекції (Дмитро Піркл та я надавав свої колекції), Марина Іванова представила свою колекцію жіночих аксесуарів.
Листівка українською називалась «переписний листок»
або «картка поштова»
– Зокрема зацікавлює листівка з привітанням з Гелловіном...
– Всім найбільше подобаються вітальні листівки: вони естетичні, зі своїм змістом і не несуть негативу. На видових можна було написати «умер отец» чи щось типу «купила мебель» , а на вітальних – що напишеш? «Будьте здоровы, пишите чаще» і подібне.
Листівка з Гелловіном багато кому подобається, адже вона 1912-го року, а виглядає, ніби щойно з друку. До того ж, там рельєфне тиснення і золотий відбиток. До речі, вона випущена не у США, а в Німеччині (Саксонія), хоча Європа не особливо святкувала Гелловін на початку 20 століття.
– Цікаво, що багато листівок є двомовними – російсько-французькими, російсько-англійськими.
– Є листівки й трьома мовами, десятьма, оскільки це листівки для міжнародного відправлення. У той час таку картку могли відправити хоч у Південно-Африканську республіку, якої тоді не існувало. Тому часто писали французькою, англійською, німецькою, російською, тобто мовами найбільших імперій світу. Але дуже часто зустрічається українська мова. Листівка нашої рідною мовою називалась «переписний листок» або «картка поштова». Якщо на реквізитах є кілька мов, дуже часто серед них і українська. Хоча офіційно вона ніде не була визнана – ні в Австро-Угорщині, ні в Російській імперії. Адже чимало листівок приватним способом друкували, чимало – нелегальним, але почасти на це просто закривали очі, адже листівка – це ж, скажімо так, наївне мистецтво.
Оскільки листівка не була в конверті, її читали всі, це був засіб масової комунікації.
– Які експонати з виставки є найбільш цінними для Вас?
– Для мене найціннішими є листівки з адресами, тому й виставка «Адреси і адресати»: цікавлять люди, яким відправляли, цікаво, що і як писали.
Адже існувала «філософія листівки» – це обмеження 20 знаків для тексту. Але наші люди примудрялися уміщати і 100, і більше. А під час Першої світової війни діяла й цензура (не пропускали нелегітимний та антиросійський текст).
Оскільки листівка не була в конверті, її читали всі, це був засіб масової комунікації. Телефони не скрізь були поширені, так само як і телеграфи, а листівки коштували копійки, і дуже швидко (за декілька днів) приходили до адресата. Їх відправляли і поїздами, і кінним екіпажем.
От, наприклад, людина їхала одним залізничним напрямком, нехай на південь, в різних містах зупинялась, виходила на станцію, купувала листівку (наприклад, у Кременчуці) – й відправляла додому. Так поповнювались сімейні архіви. Але потім так трапилось, що листівка стала уже не популярним засобом комунікації. Хоча у Європі, наприклад, postcrossing– листування поштівками за кордон, є продовженням цієї давньої традиції, яка особливо й не переривалась. У Європі було менше державних переворотів, ніж у нас, згадаймо: то УНР, то гетьманат, то Директорія, то УРСР.
Також листівки «золотої доби» цінні тим, що зберегли історію,
бо 30-ті роки ХХ століття – це знищення пам’яток, це перебудова Києва.
– ХХ-те століття було дуже бурхливим...
– Також це було трагічне століття, оскільки відбувався занепад усіх ідеалів багатьох суспільств. Спершу було піднесення українського національного духу, потім занепад.
Цікаво люди жили. Кажуть, що тоді жили у чорно-білому періоді, та думаю, це ми з вами живемо зараз у чорно-білому періоді. Люди тоді знаходили чимало розваг. Це підтверджують не тільки листівки, а й, наприклад, колекція Марії Іванової – гаманці, мережива… Люди жили в умовах імперії, дотримувались певних правил, встановлених для різних верств населення. Певна його частина ходила на бали, адже це було правилом хорошого тону, мала чини (в імперії жили за чинами).
Це був час технічного перевороту – винайшли радіо, телефон, телеграф, з’явились сталеві кораблі, в Києві запустили трамваї (перші в Російській імперії), потяг – справжній символ того часу. Більшість важливих винаходів, якими ми зараз користуємось, створено у той час. Завжди здається, що люди до нас у «темному часі» жили, але ми ж на себе не дивимось. Люди більше спілкувалися наживо, адже не було соцмереж. Багато подорожували, часто емігрували.
Також листівки «золотої доби» цінні тим, що зберегли історію, бо 30-ті роки ХХ століття – це знищення пам’яток, це перебудова Києва. Планували перебудувати увесь центр (проект Йосипа Лангобарда) , знесли більшість ключових храмів. Межигір’я перестало бути центром паломництва та туризму. Там був керамічний технікум, його закрили 30-го року. Певний час там діяли археологічні експедиції, але монастир зруйнували 1935-го, відомих дослідників репресували.
– Згодом відбулася індустріалізація, це змінило Київ.
– Так, але за інфраструктурою ми зараз відстаємо від початку ХХ-го століття. Тоді місто було більш впорядкованим, тоді про архітектуру більше дбали, хоча вважалось, що модерн – «это ужасный стиль архитектуры». У місті діяв єдиний дизайн-код, намагались, щоб державні структури були в пішій доступності до людей. У сучасному місті менше естетики. Хоча ми не знаємо, як виглядав би Київ, якби не Радянський Союз, і не війна та не недбале ставлення української влади. Початок ХХ-го століття має бути для нас уроком, прикладом прагнення до краси і гармонії з навколишнім середовищем.
Листівки з видами Києва випускали й у Австро-Угорщині
Київ – узагалі унікальне місто, воно постійно змінювалося. Виросло з маленького містечка. Багато століть Київ стояв «нікому не потрібний», Одеса була найбільшим містом 19-го століття. За перших 17 років ХХ-го століття Київ дуже змінився, став комфортнішим містом для життя, з’явились великі готелі, трамваї, кінотеатри… Багато людей ним захоплювалося. І це все відображене в листівках. Та що й казати, якщо мати Миколи ІІ часто проживала в Маріїнському палаці в Києві!
Попри те, що ніякого Ермітажу тут не було, тільки музей «Музей старожитностей» створили на початку ХХ-го століття (взагалі перший музей Києва), але природа, рельєф, давньоруські храми – все це приваблювало людей.
З цього міста намагались зробити ідеологічний центр Російської імперії. Але попри це, чимало листівок було українською мовою: була популярна серія «Малороссийские типы», друкували види міст України, портрети та вірші Тараса Шевченка, адже це не підпадало під цензуру. Листівки з видами Києва випускали також у Австро-Угорщині, наприклад зусиллями видавництва Якова Аренштайна у Коломиї. Причому для створення цих карток спеціально приїжджав фотограф до Києва і робив нові негативи. В той час у Російській імперії одне й те ж зображення могли друкувати десять років поспіль. Хоча, здавалося б, навіщо ті фото Києва жителям Австро-Угорської імперії?
Листівка – це наша єдність, це наша європейська культура комунікації, адже листівка і виникла у Європі, у 70-х роках ХIХ-го століття. Україна тоді знаходилась у центрі всіх європейських процесів, хоча в Російській імперії того часу нас називали – «Юго-западный край». Європа була «покроєна» між великими імперіями, і всі намагалися жити за одним зразком. Дуже багато представників нашої еліти листувалися з європейцями, подорожували.
Важливими є деталі
– Чи представлені на виставці листівки відомих або важливих для вас осіб?
Для мене вони важливі. Але мене не цікавить, відома це особистість чи ні.
У мене є листівки до Цитовича, глави Київського кредитного товариства, є листівка «управляющему делами железной дороги в Киеве». Є цікаві штампелі, на одному з них «с. Демиевка»: це відображає, час, коли Деміївка ще не була районом міста. Важливі всі деталі. Наприклад, листівка «студенту Вагнеру для нашего хозяина», тобто писали людині, у якої студент винаймав житло.
Люди були активні, часто бачимо карикатурні листівки, адресати висловлювали свою критику, наприклад, щодо нової бруківки в центрі чи будівлі опери.
Цікаво, що до 1918-го звертались за чинами, потім їх закреслювали, бо будь-які титули Російської імперії в радянській державі були заборонені.
Є дуже інтимні листівки, з любовними посланнями, є листи з проявами «нетрадиційного кохання» («для Аделаиды Николаевной от Зины»).
Загалом, у випадку з листами та листівками треба вміти читати між рядків. Це дуже цікаво, романтично. Були офіційні листівки, а також люди могли замовити на папері для листівок свою фотографію і відправити її як листівку. А на тій фотографії могло бути що-завгодно. Костянтин Роїк нещодавно написав працю «История эротики», де було представлено чимало листівок еротичного характеру.
«Ми відкриті для всіх»
– Чи експонували Ви свою колекцію в інших музеях? Чи плануєте надалі?
– Нещодавно в університетському музеї (Червоний корпус КНУ імені Тараса Шевченка) цілий місяць тривала виставка загальної історії листівки: це і види європейських міст, і художні листівки, й карикатури... В університеті ще планується один проект щодо листівок, а також цикл лекцій. Ми хочемо зробити акцент на переписках видатних випускників 1917-1918, серед яких чимало діячів історії, політиків, інтелектуалів. Лекції матимуть науковий характер і призначаються не лише для студентів, а й для всіх охочих.
– Для кого призначена виставка «Київські мотиви. Адреси і адресати»?
– Наша аудиторія – від 5-ти до 90 років, тобто жодних обмежень! На відкритті виставки була досить розмаїта аудиторія – були й вахтери з гуртожитку, де я живу, були діти, студенти, зокрема студенти-архівісти, художники, наукові діячі, керівництво університету. Нещодавно ми проводили екскурсію дітям з особливостями розвитку, і їм дуже сподобалось. Ми відкриті для всіх, адже листівки – це універсальна, позитивно забарвлена тема, яка оживає у таких проектах на очах відвідувачів. Карти, одяг, аксесуари та предмети побуту, які теж представлені у залі, передають атмосферу тієї доби, подих століття. Такі виставки залишають гарні спогади, гарний настрій, а це вже багато значить.
«Ми відкриті для всіх, адже листівки – це універсальна, позитивно забарвлена тема, яка оживає на очах відвідувачів. Карти, одяг, аксесуари та предмети побуту, які разом із листівками представлені у залі, передають атмосферу тієї доби, подих століття…»
– так розповідає про виставку «Київські мотиви. Адреси та адресати», що з 5 липня триває у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва розповідає один із її кураторів Василь Михальчук.
Василь Михальчук – колекціонер, випускник КНУ імені Тараса Шевченка (спеціальність – архівознавство), науковий співробітник Вишгородського музею-заповідника.
– З чого розпочалося ваше зацікавлення філокартією?
– Раніше цікавився нумізматикою. Власне, з цього почалося моє зацікавлення колекціонуванням. Спершу були монети, а потім уже листівки. Колекціонуванням я займаюся з п’ятнадцяти років. Свого часу писав наукову роботу для Малої Академії Наук про колекціонера листівок. Тепер в університеті (КНУ імені Тараса Шевченка, історичний факультет – ред.) я займаюся дослідженням архітектури Червоного корпусу, а філокартія є моїм хобі, естетичним задоволенням.
– Розкажіть про вашу колекцію.
Моя колекція налічує близько 800 листівок. Частину з них я віддав до Вишгородського музею-заповідника, де я працюю науковим співробітником. Листівки збираю лише 8 років. Але я колекціоную не ті радянські листівки, які мало не на кожному смітнику можна знайти, а старовинні, ще дореволюційного періоду. Вони недешеві. Знаходив їх на аукціонах, щось на Петрівці купував, щось у Кременчуці (бо я звідти родом), в приватних колекціонерів скуповував. Часто спілкувався зі старшими, корінними жителями мого міста й отримував від них фото і листівки задарма, адже для людей листівки не є цінністю, це ж не монета чи ікона. Раніше збирав фото і листівки з видами міст (Кременчука та Києва). Колекцію кременчуцьких листівок я продав. Зараз збираю київську тематику та міста Західної Європи, це, зокрема, той же Берлін, що був дуже зруйнований внаслідок Другої світової війни. Цікаво поглянути на види міст, яких уже немає.
– Тому на виставці «Київські мотиви. Адреси і адресати» листівки не тільки з видами Києва?
– На виставці є такі блоки: Київ (види Києва – перші два стенди), Київщина (Вишгород, історичне Межигір’я), види України (але всі адреси київські), вітальні листівки (але теж адреси київські), все це листівки періоду 1898-1918 р.р., «золотої доби» поштової листівки, а потім окремо – листівки 20-30-х років.
Останній блок показує трансформацію – як форми листівки, так і пріоритетів населення: листівки зроблені на гіршому папері, скромніше оформлені. Тоді й Київ після революції втратив статус столиці, був у занедбаному стані. Та й, власне, у радянські часи зважали на тираж листівок, а естетичний вигляд мало цікавив вже державні видавництва.
На виставці представлено лише майже 170 листівок. Не все змогли представити в експозиції, бо орієнтувались на тематико-експозиційний план. Ми ж не покладемо у зал 600 листівок, це загубить будь-яку концепцію. Спільно з директором ВІКЗ, кандидатом історичних наук Владою Литовченко та директором ЦДАМЛІМ Оленою Чижовою ми придумали такий проект, щоб архів та колекціонери показали свої колекції (Дмитро Піркл та я надавав свої колекції), Марина Іванова представила свою колекцію жіночих аксесуарів.
Листівка українською називалась «переписний листок»
або «картка поштова»
– Зокрема зацікавлює листівка з привітанням з Гелловіном...
– Всім найбільше подобаються вітальні листівки: вони естетичні, зі своїм змістом і не несуть негативу. На видових можна було написати «умер отец» чи щось типу «купила мебель» , а на вітальних – що напишеш? «Будьте здоровы, пишите чаще» і подібне.
Листівка з Гелловіном багато кому подобається, адже вона 1912-го року, а виглядає, ніби щойно з друку. До того ж, там рельєфне тиснення і золотий відбиток. До речі, вона випущена не у США, а в Німеччині (Саксонія), хоча Європа не особливо святкувала Гелловін на початку 20 століття.
– Цікаво, що багато листівок є двомовними – російсько-французькими, російсько-англійськими.
– Є листівки й трьома мовами, десятьма, оскільки це листівки для міжнародного відправлення. У той час таку картку могли відправити хоч у Південно-Африканську республіку, якої тоді не існувало. Тому часто писали французькою, англійською, німецькою, російською, тобто мовами найбільших імперій світу. Але дуже часто зустрічається українська мова. Листівка нашої рідною мовою називалась «переписний листок» або «картка поштова». Якщо на реквізитах є кілька мов, дуже часто серед них і українська. Хоча офіційно вона ніде не була визнана – ні в Австро-Угорщині, ні в Російській імперії. Адже чимало листівок приватним способом друкували, чимало – нелегальним, але почасти на це просто закривали очі, адже листівка – це ж, скажімо так, наївне мистецтво.
Оскільки листівка не була в конверті, її читали всі, це був засіб масової комунікації.
– Які експонати з виставки є найбільш цінними для Вас?
– Для мене найціннішими є листівки з адресами, тому й виставка «Адреси і адресати»: цікавлять люди, яким відправляли, цікаво, що і як писали.
Адже існувала «філософія листівки» – це обмеження 20 знаків для тексту. Але наші люди примудрялися уміщати і 100, і більше. А під час Першої світової війни діяла й цензура (не пропускали нелегітимний та антиросійський текст).
Оскільки листівка не була в конверті, її читали всі, це був засіб масової комунікації. Телефони не скрізь були поширені, так само як і телеграфи, а листівки коштували копійки, і дуже швидко (за декілька днів) приходили до адресата. Їх відправляли і поїздами, і кінним екіпажем.
От, наприклад, людина їхала одним залізничним напрямком, нехай на південь, в різних містах зупинялась, виходила на станцію, купувала листівку (наприклад, у Кременчуці) – й відправляла додому. Так поповнювались сімейні архіви. Але потім так трапилось, що листівка стала уже не популярним засобом комунікації. Хоча у Європі, наприклад, postcrossing– листування поштівками за кордон, є продовженням цієї давньої традиції, яка особливо й не переривалась. У Європі було менше державних переворотів, ніж у нас, згадаймо: то УНР, то гетьманат, то Директорія, то УРСР.
Також листівки «золотої доби» цінні тим, що зберегли історію,
бо 30-ті роки ХХ століття – це знищення пам’яток, це перебудова Києва.
– ХХ-те століття було дуже бурхливим...
– Також це було трагічне століття, оскільки відбувався занепад усіх ідеалів багатьох суспільств. Спершу було піднесення українського національного духу, потім занепад.
Цікаво люди жили. Кажуть, що тоді жили у чорно-білому періоді, та думаю, це ми з вами живемо зараз у чорно-білому періоді. Люди тоді знаходили чимало розваг. Це підтверджують не тільки листівки, а й, наприклад, колекція Марії Іванової – гаманці, мережива… Люди жили в умовах імперії, дотримувались певних правил, встановлених для різних верств населення. Певна його частина ходила на бали, адже це було правилом хорошого тону, мала чини (в імперії жили за чинами).
Це був час технічного перевороту – винайшли радіо, телефон, телеграф, з’явились сталеві кораблі, в Києві запустили трамваї (перші в Російській імперії), потяг – справжній символ того часу. Більшість важливих винаходів, якими ми зараз користуємось, створено у той час. Завжди здається, що люди до нас у «темному часі» жили, але ми ж на себе не дивимось. Люди більше спілкувалися наживо, адже не було соцмереж. Багато подорожували, часто емігрували.
Також листівки «золотої доби» цінні тим, що зберегли історію, бо 30-ті роки ХХ століття – це знищення пам’яток, це перебудова Києва. Планували перебудувати увесь центр (проект Йосипа Лангобарда) , знесли більшість ключових храмів. Межигір’я перестало бути центром паломництва та туризму. Там був керамічний технікум, його закрили 30-го року. Певний час там діяли археологічні експедиції, але монастир зруйнували 1935-го, відомих дослідників репресували.
– Згодом відбулася індустріалізація, це змінило Київ.
– Так, але за інфраструктурою ми зараз відстаємо від початку ХХ-го століття. Тоді місто було більш впорядкованим, тоді про архітектуру більше дбали, хоча вважалось, що модерн – «это ужасный стиль архитектуры». У місті діяв єдиний дизайн-код, намагались, щоб державні структури були в пішій доступності до людей. У сучасному місті менше естетики. Хоча ми не знаємо, як виглядав би Київ, якби не Радянський Союз, і не війна та не недбале ставлення української влади. Початок ХХ-го століття має бути для нас уроком, прикладом прагнення до краси і гармонії з навколишнім середовищем.
Листівки з видами Києва випускали й у Австро-Угорщині
Київ – узагалі унікальне місто, воно постійно змінювалося. Виросло з маленького містечка. Багато століть Київ стояв «нікому не потрібний», Одеса була найбільшим містом 19-го століття. За перших 17 років ХХ-го століття Київ дуже змінився, став комфортнішим містом для життя, з’явились великі готелі, трамваї, кінотеатри… Багато людей ним захоплювалося. І це все відображене в листівках. Та що й казати, якщо мати Миколи ІІ часто проживала в Маріїнському палаці в Києві!
Попри те, що ніякого Ермітажу тут не було, тільки музей «Музей старожитностей» створили на початку ХХ-го століття (взагалі перший музей Києва), але природа, рельєф, давньоруські храми – все це приваблювало людей.
З цього міста намагались зробити ідеологічний центр Російської імперії. Але попри це, чимало листівок було українською мовою: була популярна серія «Малороссийские типы», друкували види міст України, портрети та вірші Тараса Шевченка, адже це не підпадало під цензуру. Листівки з видами Києва випускали також у Австро-Угорщині, наприклад зусиллями видавництва Якова Аренштайна у Коломиї. Причому для створення цих карток спеціально приїжджав фотограф до Києва і робив нові негативи. В той час у Російській імперії одне й те ж зображення могли друкувати десять років поспіль. Хоча, здавалося б, навіщо ті фото Києва жителям Австро-Угорської імперії?
Листівка – це наша єдність, це наша європейська культура комунікації, адже листівка і виникла у Європі, у 70-х роках ХIХ-го століття. Україна тоді знаходилась у центрі всіх європейських процесів, хоча в Російській імперії того часу нас називали – «Юго-западный край». Європа була «покроєна» між великими імперіями, і всі намагалися жити за одним зразком. Дуже багато представників нашої еліти листувалися з європейцями, подорожували.
Важливими є деталі
– Чи представлені на виставці листівки відомих або важливих для вас осіб?
Для мене вони важливі. Але мене не цікавить, відома це особистість чи ні.
У мене є листівки до Цитовича, глави Київського кредитного товариства, є листівка «управляющему делами железной дороги в Киеве». Є цікаві штампелі, на одному з них «с. Демиевка»: це відображає, час, коли Деміївка ще не була районом міста. Важливі всі деталі. Наприклад, листівка «студенту Вагнеру для нашего хозяина», тобто писали людині, у якої студент винаймав житло.
Люди були активні, часто бачимо карикатурні листівки, адресати висловлювали свою критику, наприклад, щодо нової бруківки в центрі чи будівлі опери.
Цікаво, що до 1918-го звертались за чинами, потім їх закреслювали, бо будь-які титули Російської імперії в радянській державі були заборонені.
Є дуже інтимні листівки, з любовними посланнями, є листи з проявами «нетрадиційного кохання» («для Аделаиды Николаевной от Зины»).
Загалом, у випадку з листами та листівками треба вміти читати між рядків. Це дуже цікаво, романтично. Були офіційні листівки, а також люди могли замовити на папері для листівок свою фотографію і відправити її як листівку. А на тій фотографії могло бути що-завгодно. Костянтин Роїк нещодавно написав працю «История эротики», де було представлено чимало листівок еротичного характеру.
«Ми відкриті для всіх»
– Чи експонували Ви свою колекцію в інших музеях? Чи плануєте надалі?
– Нещодавно в університетському музеї (Червоний корпус КНУ імені Тараса Шевченка) цілий місяць тривала виставка загальної історії листівки: це і види європейських міст, і художні листівки, й карикатури... В університеті ще планується один проект щодо листівок, а також цикл лекцій. Ми хочемо зробити акцент на переписках видатних випускників 1917-1918, серед яких чимало діячів історії, політиків, інтелектуалів. Лекції матимуть науковий характер і призначаються не лише для студентів, а й для всіх охочих.
– Для кого призначена виставка «Київські мотиви. Адреси і адресати»?
– Наша аудиторія – від 5-ти до 90 років, тобто жодних обмежень! На відкритті виставки була досить розмаїта аудиторія – були й вахтери з гуртожитку, де я живу, були діти, студенти, зокрема студенти-архівісти, художники, наукові діячі, керівництво університету. Нещодавно ми проводили екскурсію дітям з особливостями розвитку, і їм дуже сподобалось. Ми відкриті для всіх, адже листівки – це універсальна, позитивно забарвлена тема, яка оживає у таких проектах на очах відвідувачів. Карти, одяг, аксесуари та предмети побуту, які теж представлені у залі, передають атмосферу тієї доби, подих століття. Такі виставки залишають гарні спогади, гарний настрій, а це вже багато значить.
Розмову вела Вікторія Фещук