Почитать

​​Намітка фігурує ще з часів Київської Русі

Продовжуємо розмову із Володимиром Щибрею, колекціонером традиційного українського строю. Цього разу приділимо увагу головним уборам та особливостям їх колекціонування.

Інформацію про головні убори українців доводиться буквально крупинках збирати. Залучаються архівні фотографії, малюнки, описи з розповідей тощо. Але це дуже цікаво. «Коли знайдеш головний убір, зав’яжеш його, а ще як знайдеш потім якесь підтвердження своїм діям, то тоді дуже велике задоволення від цього отримуєш, що вдалося правильно відобразити саме такий образ», ділиться колекціонер.


 Володимиром Щибря демонструє, як одягалися українки в давнину

Наскільки мені відомо, питання головних уборів досить складне, оскільки їх важко збирати, і вони погано збереглися. В яких випадках вдається їх знайти і в якому стані?

– Станом на сьогодні найбільш давні головні убори, тобто, намітки, збереглися у регіонах Полісся і Карпат. Це місцевості, які зберегли архаїчні елементи багато в чому: і в архітектурі, і в мові, і в обрядовості, і в традиції головних уборів. І там вдається віднайти старожилів, які ще пам’ятають, як правильно в’язати головний убір, зачіски тощо.

Розкажіть детальніше, що таке намітка.

– Намітка – це рушникоподібний головний убір заміжньої жінки. Він фігурує ще з часів Київської Русі. І це лише за літописними джерелами, а насправді, коли вона виникла, і скільки тисячоліть побутує – достеменно вже невідомо. Це шматок полотна завдовжки 2,5 – 4 метри і завширшки – 40-80 сантиметрів. Як правило, по краях орнаментований вишивкою чи перебірним тканням. Його зав’язували перший раз після того, як повінчають молодих, і знімуть вінок із дівчини. За традицією, одружена жінка має ходити із покритою головою.

Намітка більше збережена на Поліссі, оскільки там вона використовується ще й у поховальній обрядовості, навіть станом на сьогоднішній день. І вдається знайти жінок старшого віку, які пам’ятають способи пов’язування. Однак, це дуже проблемно, це може бути одна-дві жінки на район. А буває і взагалі: в людини є намітка, а як її пов’язувати – вона не знає.

Ця інформація по крупинках збирається. Залучаються архівні фотографії, малюнки, описи з розповідей тощо. Але це дуже цікаво. Коли ти знайдеш головний убір, зав’яжеш його, а ще як знайдеш потім якесь підтвердження своїм діям, то тоді дуже велике задоволення від цього отримуєш, що вдалося правильно відобразити саме такий образ.

Намітка більше збережена на Поліссі, оскільки там вона використовується ще й у поховальній обрядовості, навіть станом на сьогоднішній день.

Про використання головних уборів у поховальній обрядовості розкажіть детальніше…

– У Дубровицькому районі Рівненської області труни спускають намітками по сьогоднішній день. Але їх використовують не лише в поховальному обряді. Я також фіксував у Хмельницькій області (у 40 кілометрах від міста Хмельницький), що наміткою коровай обв’язують – це вже весільна обрядовість. На хрест вішають намітку.

У Сарненському районі обов’язково старші жінки тримають намітки, для того, щоб, як вони кажуть, «в ручках булі, щоб лєжалі намєткі моє». На весілля дарують намітки, а також сватам. Звичайно, щороку їх кількість зменшується, і традиція відходить у минуле, тому що їх практичноніхто не тче. Якщо ще в післявоєнний час їх могли виготовляти, то в останні роки вже ні.

У цих регіонах намітки виконують роль рушника, полотна. Бо десь полотном спускають труни, десь – тканими рушниками, а в них – намітками.

Чи є різниця між намітками в обрядовості і в побуті?

– Досить часто на щодень носили не намітки, а хустки з домотканого полотна. Адже все ж довгий шматок тканини при щоденній роботі заважає. А намітки всі були святковими, оскільки треба дуже багато праці докласти, щоб її виготовити. Бо десь були й серпанкові намітки: тоненьку нитку дуже важко спрясти, та ще й виткати так, щоби це було без вузликів і без помилок.

Дивитися розділ «Старовинний одяг» на UNC.UA

Я знаю, що, окрім наміток, на Рівненщині є ще яскраві й вельми красиві червоні хустки.

– Так, це так звані барановські ситці – це ситцеві хустки із вибійкою (із нанесеним штампами орнаментом), які вже мануфактурного виробництва. Їх виготовляли на території Російської імперії (на Підмосков’ї). Тож вони були популярні на території Росії, Білорусії, а також на території Українського Полісся – лише у північних областях. Мають вони дуже багато назв: «кардонка», «липська хустка», «гадезька хустка». А на Чернігівщині кажуть «заграничний платок». Десь їх просто продавали на ярмарку, і жінки відрізали шматок тканини та підрубували. А от на Західному Поліссі ще пришивали китиці. І коли зав’язували, то на лобі і позаду були гарусові китиці.

Підкладка була із домотканого полотна, а покритий був шамером

А як щодо очіпків? Чи вдається їх знайти і, можливо, реконструювати, адже вони дуже зношуються?

– Так, бо вони прилягають до голови безпосередньо, і тому знищуються. Їх часто шили із парчевої тканини, шовку китайського, а ці тканини дуже руйнуються. Але знайти такі зразки вдається. Наприклад, я був в Ічнянському районі на Чернігівщині і знайшов очіпок. Підкладка була із домотканого полотна, а покритий був шамером (китайським шовком). Він був стертий до такої міри, що атрактивним вже геть не можна було вважати. Проте вдалося знайти сучасну шовкову тканину і відтворити його – зробити репліку. І проводячи майстер-класи та різні лекції, вже використовую відтворені копії, щоб не нищився оригінал.

Скільки очіпків жінка могла мати за життя?

– Небагато, декілька. Були буденні очіпки. Вони шилися з дешевшої тканини – з ситцю і сатину. Називалися вони ще «зборник» або «пов’язка». А був твердий очіпок – на свято. Він мав невеличкий каркас, і зверху був обшитий дорожчою тканиною: рипсом, шовком, парчею. Тут вже все від фінансового становища залежало.

...на Хмельниччині це була кичка із прядива конопляного.

Що зараховували до так званих аксесуарів для зачісок?

– Це, наприклад, кибалка або кичка. Так називався обручик, на який намотували волосся жінки. Адже в деяких регіонах побутувало повір’я, що заміжній жінці не годиться плести косу. Волосся треба намотувати на кибалку або просто в ґулю. На Київщині я якось запитував жінки, чому так. І вона відповіла, що для того, щоби чоловік не плівся поміж жінками, то треба крутити волосся. Наприклад, на Хмельниччині це була кичка із прядива конопляного. Волосся було заплетене. Зверху одягався чіпець, а поверх чіпця полотняного одягалася ткана хустинка, яка складалася, а не зав’язувалася. А під бороду в’язали вже шовкову хустку, або вовняну – куповану, дорожчу. Одягали такий убір на храм, до церкви чи весілля.

Зараз є багато хусток, схожих одна на одну, і ми їх бачимо навіть на Андріївському узвозі. У наших бабць вони теж є. Це явище пізнішого утворення?

– Загалом хустки в такому класичному розумінні з’являються в кінці ХІХ століття. За записами наших українських етнографів, наприклад, у Чернігівській губернії жінки соромилися йти до церкви в хустках – ходили лише в намітках. Казали: «Що я салдатка якась, щоб ходити в хустці?». В Карпатах є свідчення, що першими почали насити от такі хустки жінки, які мали сумнівну репутацію. А порядні – лише в намітках. Але з часом намітки відійшли, і хустка якраз стала ознакою порядної жінки.

Знаєте перші хустки були від виробників зі Швейцарії – надзвичайно красиві, з орнаментацією. Пізніше зі здешевленням виробництва вони стають вже дуже подібні між собою. Особливо були популярні хустки в Російській Імперії мануфактури Посиліних, Баранових та Прохорових. Також пізніше це Павлов-Посадські хустки – ті, що ви бачите сьогодні на Узвозі.

В другій половині ХХ століття популярними стають японські хустки. І вони користуються популярністю і по сьогодні. Десь із 60-х років великі японські хустки завойовують радянський ринок. Річ у тому, що ці хустки, є по-перше, вовняні, а є акрилові. І зустрічаються дуже специфічні хустки, які були малотиражні – це від орнаменту залежить. Вони дуже дорого цінуються і доходять до кількох сотень доларів.

Раніше існували і хустки 160х160 сантиместрів, але сучасній жінці зручніше користуватися розміром 1 метр чи 1,20 метри. А раніше оця велика площина дозволяла вив’язувати красиво хустку, бо інакше ж їх і не зав’яжеш.

Інтерв’ю вела Аліна Опрелянська