Неймовірне задоволення отримуєш, коли починаєш із сорочки, а врешті виходить зібрати повний стрій, розповідає колекціонер Володимир Щибря.
– Ви колекціонуєте старожитності та народний одягу. Розкажіть трохи про свою колекцію. Що саме Ви збираєте та на що більше орієнтовані?
– В мене є колекція народного одягу українців. Більшою мірою це одяг кінця ХІХ – початку ХХ століття й до середини ХХ століття. Переважають в колекції жіночі строї, оскільки їх збереглося більше, ніж чоловічих, в силу різних обставин. Мене цікавить вишивка, орнаментика, відтворення та реконструкція повного строю. Словом, цікавить одягова культура, як я це називаю, «від ніг і до голови», щоб усі компоненти по можливості були знайдені і відображені. А також те, як той чи інший стрій побутував не лише у певному регіоні, але й у більш локальному виміри. Оскільки це може бути стрій одного села, який не повторювався в сусідніх селах. Або стрій певного району. Цікавлять головні убори, прикраси, способи пов’язування головних уборів, зачіски, компоненти, які фіксували волосся, процес та поетапність одягання тих чи інших складових головного убору.
Чоловічий одяг швидше зношувався
– Ви говорите, що чоловічі строї гірше збереглися в силу певних обставин та факторів. Яких саме факторів?
– Перш за все, існує такий об’єктивний фактор, який можна і в сьогоденні прослідкувати, – жіночого одягу більше. Жінка виготовляла переважно одяг собі, дітям і чоловікові. Собі треба було виготовити більше. Це обумовлено тим, що заміж вона виходила вже з певним багажем – в деяких регіонах треба було мати до 40 сорочок для того, щоб дівчина гонорово виходила заміж. А чоловік обходився однією-двома сорочками.
Також чоловічий одяг швидше зношувався. Це пов’язано з кроєм. Плюс фактор, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття були війни, і тому чоловіків було фізично менше.
Також жіночий стрій був більш «живучим». Адже, якщо дивитися світлини початку ХХ століття, часто жінка у вишитій сорочці, в керсетці, спідниці, вишитому фартусі. А чоловік стоїть у костюмі – це вже піджак, штани класичні у сучасному розумінні цього слова, і може бути вишита сорочка. А якісь давні елементи, на кшталт чоловічої безрукавки або штанів з домотканого полотна, на той час вже відійшли. Тобто багато елементів чоловічого одягу зникли раніше, ніж жіночі.
– Як ви думаєте, чи вплинув на це гендерний аспект в тому сенсі, що на той час чоловіки мали більший доступ до освіти абощо?
– Залежно, про який одяг ми говоримо. Якщо про одяг селян, то в більшості випадків в однаковому становищі були і чоловіки, і жінки, тому інтелектуальні види діяльності тут приблизно однакові. А от в місті це дійсно вплинуло.
Якщо ми говоримо про стрій у місті, то, як ви правильно зауважили, чоловік займав кращі посади. І тому загальноєвропейські і загальносвітові тенденції вплинули на те, що люди тягнулися до більш сучасного, і це спряло тому, що з ужитку виходив чоловічий традиційний стрій.
Що ж до жіночого строю, то він і в міському середовищі довгий час побутував. І ми знаємо, що керсетка прийшла в село саме з міста. І багато елементів, які ми вважаємо суто сільськими, прийшли саме з міста.
Як керсетка опинилася на селі
– Яким чином керсетка потрапила з міста до села?
– Загалом безрукавний нагрудний одяг в багатьох регіонах України був відсутній. Наприклад, візьмемо Поділля (Вінничина, Хмельниччина): тут практично немає такого типу одягу. А от у Центральній Україні (Полтавщина, Чернігівщина, територія колишньої Гетьманщини, де була поширена барокова культура, яка передбачає розкішну архітектуру і пишність) – тут у містах у кінці ХVIII– на початку ХІХ століть з’являються безрукавки європейського типу. Поступово цей одяг займає свою нішу святкового і в сільському середовищі.
Тобто жінка могла йти в найми в місто, служити у панів, і запозичувати якісь їхні елементи одягу, і в уже трансформованому вигляді інтегрувати у те середовище, де вона проживала чи виходила заміж. Люди ходили на ярмарки, або за будь-якої потреби йшли в місто й брали поступово ті елементи, які були цікавими на їхній погляд, переносили їх до себе. Тому з’явилися такі цікаві явища, які ми вважаємо питомо українськими, а їхні «ноги» ростуть саме з міста і з загальноєвропейської культури.
– До міста з яких країн прийшли керсетки та інші елементи міської культури?
– У нас за великим рахунком, із Західної Європи все приходило через Польщу. І в мові (слова, які прийшли до нас з німецької мови через Польщу), і в моді на одяг.
Люди ходили на ярмарки, або за будь-якої потреби йшли в місто й брали поступово ті елементи, які були цікавими на їхній погляд, переносили їх до себе.
Дитячий одяг могли собі дозволити не всі
– Чи достатньо збереглося зразків дитячого одягу?
– Річ у тому, що дітям, як такого дитячого, одягу не шили. Була сорочечка для найменшого, потім поступово штанці з’являлися, спіднички або обгортки. Досить часто дитячий одяг шився зі зношеного одягу дорослих. Тобто його перекроювали і перешивали. Наприклад, сорочка дещо подерлася – її перерізали і шили дитині одежину.
В регіонах, які були більш економічно розвинені, дітям шили окремо одяг. Наприклад, Борщівська сорочка. Тобто родина була заможна, і вони могли або самі вишивати, або, якщо в них був бізнес, сучасною мовою, то вони могли найняти жінку, яка б їм це вишила. Багато дитячого одягу відноситься до регіонів: Західне Поділля, Буковина, Покуття і Полтавщина. Трапляються тут і маленькі плахти, і маленькі керсетки. Але це, скоріше, виняток, а не правило, тому що дитячий одяг побутував там, де було достатньо фінансових можливостей для цього.
– Чи застосовувалась спеціальна орнаментика для дитячого одягу?
– Це були ті самі узори, що й на сорочках дорослих. Взагалі я не берусь за трактування символіки, оскільки немає достатньої кількості джерел, і підтверджень, немає населення (і його вже в кінці ХІХ – на початку ХХ століть не було), яке б давало чітке роз’яснення. Навіть у кінці ХІХ століття дослідники, які збирали узори – чи то в ткацтві, чи то в вишивці, – просто констатували назву узору. Але тлумачення цих узорів, на мій погляд, на сьогоднішній день дещо проблематичне. Адже намагаються дати якесь пояснення чи трактувати значення, але це може бути лише чиясь суб’єктивна думка. Звичайно, колись у попередні століття воно щось означало, але що саме – зараз тільки припущення можуть бути.
– Чи можемо ми спиратися, скажімо, на археологію у трактуванні узорів? Чи це – теж відносно?
– Можемо, звичайно, спиратися і на археологічні знахідки, і на трактування символів у менш розвинених народів, тобто Океанії, Африки тощо. Але ж це все таки – їхнє трактування. Звичайно, всі орнаменти і узори, за великим рахунком, на всіх континентах однакові. Проте, елементарно у кого що означало «біле» і «чорне» – питання дискусійне.
– Ви сказали, що дитячий одяг мав вишивку зі сорочок дорослих. Було статеве розмежування, чи дівчаткам з материних сорочок переносили узори, а хлопчикам – з батькових?
– Не завжди. Деякі науковці стверджують саме так, що розмежування в узорах за статями було. Однак, скільки я бачив, загально узорів не так багато: трикутники, ромби, восьмигранні зірки, латинська S – ці символи є і на чоловічому, і на жіночому одязі. Не можна сказати, що якийсь узор суто чоловічий, а якийсь – суто жіночий.
Дивитися розділ «Старовинний одяг» на UNC.UA
Про пояси та крайки
– Щодо інших елементів одягу – поясів та крайок – як їх вдається віднайти?
– Проблема з ними є скрізь, адже пояси давніше виходять із ужитку. Це обумовлено тим, що сорочка і спідниця є обов‘язковими елементами одягу, у той час як без поясу можна обійтися. Але пояс має велике символічне значення. Наприклад, в експедиції на Житомирщині, жінка сказала: «Я не продам і не віддам крайку!» – Питаю: «Чому?» – А вона каже: «Бо по крайці душа переходить або в пекло, або в рай. А як немає її, то як я перейду?».
Дуже часто дітей сповивали крайками. Треба ж було пеленати дітей, і крайка тут якраз попала під роздачу. Ну, а дитина є дитина – воно й зношується.
– А шкіряні пояси були в традиції?
– Так, побутували. У ХХ столітті це більше регіон Карпат і Дністра: Закарпатська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Чернівецька, Хмельницька області. У давніші періоди більша територія України була охоплена такими поясами. Однак, вони швидше вийшли з ужитку.
– Чи траплявся Вам колись одяг знахарок або ворожок?
– Не траплявся, або точніше – він не відрізнявся. Єдине в мене в колекції є сорочка жінки, яка була черницею. Але ж вона сорочку шила ще будучи в миру, тому вона нічим не відрізнялася від сорочок її одноліток. А після того вже цю сорочку не вдягала.
– Що стосується міського одягу, як він відрізнявся від сільської традиції?
– Відрізнявся, але це взагалі окрема парафія. І сукні, і головні убори, і взуття були зовсім інші. Проте до кола моїх зацікавлень такий тип одягу не входить, лише для порівняльної характеристики.
Прикраси
– Щодо прикрас, чи вдається знайти їх?
– Так, вдається відшукати бісерні прикраси, меншою мірою і коралове намисто, баламути. Але це дуже важко, оскільки люди у своїй більшості випродували їх. Бісер до середини 2000-х років не був такий популярний, тому його збереглося трошки більше. Завдяки цьому є хороші зразки для відтворення, та й взагалі можна знайти бісерні прикраси в хорошому стані. Трапляються сережки і персні, але, звичайно, їх небагато. Адже період Голодомору вичистив такі речі у селян – їх випродували на їжу.
У мене, наприклад, в сім’ї бабуся розповідала, що у прабабці в Київській області були й сережки золоті, і перстень золотий, і срібні персні, але 1932-1933 роки – це їх останні роки побутування в нашій сім’ї. Тому для дослідження строю це є проблемною цариною.
У мене є сорочка із Солонянського району Дніпропетровської області. Ні з цього району, ні з сусідніх, ні в Дніпрі, в обласному краєзнавчому музеї, ні у колекціонерів немає звідти сорочки.
– Які у Вашій колекції речі, найбільш цінні?
– Більше цінуєш ті речі, які є в одиничному екземплярі. У мене є сорочка із Солонянського району Дніпропетровської області. Ні з цього району, ні з сусідніх, ні в Дніпрі, в обласному краєзнавчому музеї, ні у колекціонерів немає звідти сорочки. А мені вдалося таку сорочку знайти, і я дорожу цією річчю. Адже аби хтось захотів відтворити собі сорочку з цієї місцевості, то я маю такий зразок для відтворення.
Як правило, цінуєш речі, які з Півдня і зі Сходу, адже там їх менше, ніж у Центральній Україні чи на Півночі. Сімейні речі дуже цінуються, хоч можуть бути і в не найкращому стані, чи порівняно невисокої художньої цінності. Є дідової сестри сорочка, вона простенька, брокарівська, але я її дуже люблю, бо то сімейні цінності. З сім’ї дружини є крайка і намітка, тому з особливим пієтетом ставимося до них.
А так особливе задоволення отримуєш тоді, коли виходить зібрати повний стрій та продемонструвати його. І завжди, коли маєш саму сорочку, то хочеться дозбирати, щоб мати повну картинку.
Дороге задоволення – збирати колекції
– Колекціонери говорять, що проблема зібрання хорошої колекції полягає у фінансових можливостях. Чи стикаєтесь Ви з такою проблемою у цій сфері колекціонування?
– Звичайно. Так само є сорочки, які є одиничними, або Борщівські сорочки, які за останні декілька років зросли в рази. І якщо раніше ця сума була в гривнях, то тепер вона така сама, але в доларах. Є місцевості, звідки хочеться мати стрій, але в селах ти вже його не знайдеш. Тільки у інших колекціонерів або перекупників, і буде він коштувати шалені гроші. Наприклад, Яворівський стрій зі Львівщини – дуже дорогий. Придбати його в селах неможливо, бо ці села вже проходжені, об’їжджені, і всі речі скуплені.
– Вам трапляються випадки, що власники цих речей можуть просто віддати якісь речі?
– Дуже рідко, але буває. Пам’ятаю, минулого року в експедиції в Чернівецькій області запитував жіночку про народний одяг: як ткали, як шили і таке інше. В неї вже нічого не було. Каже, що перше в неї були обгортки, але в них міль завелася, і вона їх спалила. А тоді дійшли до поясів. Каже: «Чекайте, я принесу». Це був пояс плетений, тобто взагалі плетених поясів із Чернівеччини фактично немає. Є в нас в Києві, в музеї, і є в Чернівцях. Словом, у мене ж так вже очі забігали. Тим більше, це Буковина, яка славиться перебірними техніками (перебірна техніка, тобто перебирання тканини), а тут – плетений пояс. Мені про нього розповідали, тобто це не одиничне явище, а навпаки – характерне для декількох сіл.
Я її питаю: «Чи могли б ви мені продати його?». Вона каже: «Ні, не продам, бо це мамина пам’ятка». – А потім питає: «А нащо він тобі?» – Кажу: «Я збираю, у мене своя колекція. Я одягаю строї на манекени чи на людей, популяризую інформацію». Показав їй наYouTube декілька роликів, де я надавав свої строї. І її це вразило, вона сказала: «Я тобі подарую. Бо знаю, що це, і я бачила, як моя мама його робила. А моїм дітям вже воно не так цікаво. А тобі бачу, що за призначенням іде». І віддала. В тому населеному пункті мені вдалося знайти і сорочку давню вишиту, і обгортку, і цей пояс – без нього б не було повноти строю. Я коли його беру до рук, то мені завжди дуже приємно й тепло на душі, згадую бабу Марію з Буковини.
– Розкажіть детальніше, що таке плетений пояс?
– Такі пояси виготовляються у техніці стренґ. Натягуються нитки, пальцями з одного боку перебираєш, а з іншого боку воно перебирається саме. І відповідно до того, як ти перебираєш – через скільки ниток, є різні техніки – простий стренг, з орнаментом тощо. Техніка ця дуже давня. Вона декілька тисячоліть до нашої ери побутувала вже. І в різних частинах світу виявляють знахідки, виконані цією технікою. У нас це переважно пояси і чіпці. Десь це були і спідниці, і різні елементи народного строю.
Я коли його беру до рук, то мені завжди дуже приємно й тепло на душі, згадую бабу Марію з Буковини.
– Зараз бачимо, що люди починають не лише збирати, але й реконструювати елементи народного строю. На Вашу дуку, чи цей підйом має майбутнє?
– Я думаю, що майбутнє є, адже подібні процеси відбуваються і на загальноєвропейському рівні. А особливо інтенсивно це відбувається в країнах, які є постколоніальними, які довгий час не мали своєї державності, і які зараз перебувають на етапі розвитку та підйому національної культури: Балтійські, Балканські країни, Центральна і Східна Європа. Тому ми не є унікальними стосовно цього явища. І дасть Бог, побачимо, що народний стрій відновиться. І в місті він займе нішу святкового і урочистого. Він вже під час весіль використовується. Ті ж самі вишиванки, хоча я дуже не люблю цього слова, на різних урочистих заходах використовують. Можливо, ще не повний стрій, можливо якісь елементи зі строю, але все одно видно приналежність до нашої української культури. Тому, думаю, що майбутнє буде. Не може така глиба, такий колосальний пласт культури зникнути безслідно.
Інтерв’ю вела Аліна Опрелянська