Мене, як дослідника, дуже цікавлять речі, пов’язані із Українськими Січовими Стрільцями. Це, зокрема, листівки і документи. Це історія, по якій дуже мало лишилось документів.
Особливо мені важливі військові документи. В принципі в той час документів було не так багато, а ті, що були, піддавались знищенню кількома роками пізніше – уже за радянської влади. Свого часу за переховування такого документу могли відправити в найкращому випадку в Сибір, в найгіршому – таких людей більше ніде ніхто не бачив, як і їхні сім’ї. Це були націєтворчі документи, їх намагались знищити, адже так знищувалась пам’ять про незалежність українського народу.
От, наприклад, у мене є документ на амуніцію для війська УГА (Української Галицької армії). Цей документ засвідчує той період (1921 рік), коли наші офіцери були інтерновані до польського концтабору. Там їм, окрім зброї, теж видавали амуніцію – чоботи, штани, портупею, (список неповний, лише 10 позицій). Документ написано від руки, і там помітно, як з другого боку надрукований текст. Зі стану самого документу можна судити, що умови у польських таборах були значно кращі, ніж у радянських.
...коли наші офіцери були інтерновані до польського концтабору. Там їм, окрім зброї, теж видавали амуніцію – чоботи, штани, портупею...
Також у мене є грамоти, які затверджують шкільну діяльність Західноукраїнської народної області Української народної республіки (після об’єднання в лютому ЗУНР і УНР 22 січня 1919 року, ЗУНР стала областю). Це важливий документ, оскільки засвідчує те, що влада незалежної республіки дбала про освіченість населення, на відміну від попередніх режимів.
Були такі документи, яких ще немає у моїй колекції, але котрі дуже необхідно висвітлювати та популяризувати. Це, наприклад документ,про український окружний комітет на Забайкаллі, що хоче приєднатися до УНР. Це документ, у якому засвідчено що український філіал УНР на Забайкаллі надає цю довідку певній особі й засвідчує те, що вона є громадянкою України.
Дивитися розділ «Старі документи» на UNC.UA
Дуже часто документи складали у книжки, а потім і забували за них. Тому багато паперів знищували випадково, разом з книгами. Звісно, спершу їх переховували, бо за один такий папірець ти міг як мінімум за грати на 10 років потрапити, або на заслання... А згодом просто забули за це, забули разом з національною історією. Документи могли передаватись з покоління в покоління, а могли залишатись випадково.
Люди приносять документи, які випадково знаходять у своїх рідних чи односельчан. От, наприклад, нещодавно на Городенківщині руйнували хату старого священника і принесли документи. У того священника було багато документів по ЗУНР, бо його родичі були з цим пов’язані. Як правило у нас західноукраїнська інтелігенція походила від священників. На жаль, ніяка влада не хотіла вчити місцеве населення, це було небезпечно. Але треба віддати належне, що на лівобережній Україні діти козацької старшини мали чудову освіту. Шкода тільки, що багато з них перейшли на бік Російської імперії. Непросто ж генерал Скоропадський є нащадком гетьманської династії.
Цінних документів з VIII та XIX століття у мене немає. Вони у архівах, у музеях. А документи ХХ століття вже більш доступні,й водночас більш драматичні. Скажімо, у мене є фотографія українська делегація під час підписання Брест-Литовського договору. Німці зробили багато фотолистівок з цієї події. Такі документи не є рідкісними.
Це документ, у якому засвідчено що український філіал УНР на Забайкаллі надає цю довідку певній особі...
Мене цікавлять локальні історії, що стоять за документами та листівками. Зокрема, тому по багатьох моїх листівках видано книги, і зараз за моїми книгам викладають краєзнавство. Проте,стосовно документів я не видавав книги. Їх надто багато, вони надто різні. Щоб їх опрацювати, проаналізувати, потрібен доступ до архівів, як історику. У мене цієї можливості немає, я не фаховий історик.