— Хоч я руда та погана, та погана,
Так у мене батько багач, батько багач!
Сірі воли на оборі, на оборі,
А на шиї в мене дукач, в мене дукач!
(З народної пісні)
Традиція прикрашати себе монетами — дуже давнє і розповсюджене явище в усьому світі. Недарма етнічна українська назва намиста «монисто» суголосне слову «монета». В українських віруваннях зокрема, та й у віруваннях багатьох інших народів було поширеним уявлення про чарівну властивість нашийних прикрас — захищати від злих духів та «лихого» ока. Слово "moneta" походить від латинського дієслова moneo, monere — "застерігати". Саме нашийні прикраси в глибокій давнині виконували функцію грошей. Давні намиста із мушель виконували своєрідну роль гаманця, і тут можна провести певну паралель із нашими дукатами і дукачами на шиях українських жінок.
Трохи історії
З історії відомо, що давньоруські князі ходили із гривнами на шиях і могли розраховуватися ними зі своєю дружиною (військом). До речі, звичай носити цінності на шиї мав і певну практичну функцію, що полягала у надійності їх зберігання під час подорожей, особливо морських, у військових походах, кочуванні, торгівлі іт.д.
Традиція виготовлення прикрас із монет поширювалася не тільки на шийні прикраси — виготовляли також браслети, пояси, сережки із монет. В Україні зафіксовано звичай виготовляти сережки із маленьких срібних монеток для маленьких дівчаток, чиї матері переживали за їхнє здоров’я. Було поширеним повір’я, що якщо у матері часто помирали маленькі діти, то всім дівчаткам, незалежно від віку, одягали срібні сережки із монет, які мали оберігати їх.
Як це було?
Батьки намагалися не економити грошей на оздобах для своїх доньок, демонструючи таким чином свою заможність та збільшуючи імовірність знайти багатшого чоловіка доньці, а собі зятя. Звичайно, як і все у цьому світі, жіночі прикраси тоді, зрештою як і тепер, мали різну ціну. Найбідніші могли носити прості мідні сережки, вартістю у 3-5 копійок, та недорогі мідні дукати, які виготовлялися кустарними майстрами з мідних кружальців, що на них досить кумедно було вигравірувано портрет цариці.
Хлопці ж, щоб зробити подарунок майбутній нареченій, часто приносили до майстрів монети, щоб ті зробили з них обручку. Але в такому випадку, монета абсолютно зазнавала трансформацій, в той час як на дукачеві, як не як, але вона зберігала свою сутність.
Така прикраса як дукач передавалася у спадок від бабусі до онуки (тому що матері й самі не проти були гарно виглядати у церкві й на свята) і була родинною цінністю.
Слово “дукач” — українська видозміна назви західноєвропейських золотих монет — “дукатів”. “Дукатами” називались венеціанські монети вагою 3,5 г, випущені в обіг у 1284 році. Звернемо увагу на відмінності дуката і дукача, які вартували значно дорожче за сережки, обручки та всі інші прикраси. Якщо дукати являли собою просто срібні монети різних номіналів (від десяти копійок – до полтинника) з припаяним вушком, то дукач — це справжній ювелірний шедевр від сільських майстрів. Рівнорозподілених між разками намиста дукатів на красуні могло бути багато, хоч би тобі й два десятки, аби шия витримала, а от срібний дукач завжди один — у центрі всієї композиції. Він завжди коштував дуже дорого, варто лише уявити, що тільки на первинні витратні матеріали до майстра відразу несли два срібні карбованці, а сама робота над ним тривала близько місяця, то про його ціну й подумати страшно. А у скільки б ви оцінили свою місячну роботу над отруйними парами ртуті, що її використовували при спайці деталей дукача?
Для виготовлення дукачів чи дукатів найчастіше використовувалися монети, що були на той час в обігу. Але іноземні монети завжди цінувалися вище, слугували своєрідним «трофеєм», який могли привезти своїй коханій мандрівники чи воїни. До речі, майстри, щоб здешевити прикрасу, іноді замінювали справжню монету на імітацію, відчеканену на тонкому листі.
Колекціонування дукачів: наскільки реально?
Колекціонування дукачів — захоплення зараз з непростих і потребує від колекціонера немалих фінансових вкладень. Справа у тому, що цікавитися дукачами колекціонери почали давно, ще до революції 1917-го року. Велика частина прекрасно зібраних музейних і приватних колекцій дукачів була, на жаль, безповоротно втраченою у вирі перепитій ХХ століття — прекрасна ювелірна робота і дорогоцінний метал стали великою спокусою для мародерів. Та частина дукачів, яка зараз ще трапляється колекціонерам «на руках» у населення аж ніяк не здатна задовольнити попиту на цю давню прикрасу. Ситуація трохи покращилася лише останнім часом — на антикварному ринку все частіше стали з’являтися дукачі, знайдені скарбошукачами за допомогою металодетектора. За умови правильної реставрації такий дукач неодмінно стане гарною окрасою колекції за помірну ціну. До того ж, останнім часом в Україні збільшується і кількість майстрів, які пробують відтворювати давні прикраси. Майстерно зроблена копія від оригіналу в такому випадку буде відрізнятися лише часом свого виготовлення, але коштуватиме, як мінімум, вдвічі дешевше.