Майже щотижня у пресі з’являються повідомлення про те, що так звані «чорні археологи» зруйнували ту чи іншу унікальну пам’ятку археології, чи про те що міліція чи СБУ затримали нелегального торговця зброєю і вибухівкою часів війни. Ну або вже класикою стають новини про конфіскування працівниками митниці при перетині кордону колекції рідкісних монет чи металопластики із якогось скіфського кургану. Постаті самих же чорних археологів настільки втаємничені, що нерідко обростають легендами. Чули про них усі, а от побачити і поспілкуватися із цими людьми випадало далеко не кожному. Хто ж вони насправді такі ці чорні археологи?
Великі можливості відкриває нам інтернет-простір. Тут існує ціла низка сайтів, форумів, груп у соціальних мережах, присвячених «чорній» археології. Значна частина з них мають розміщення на іноземних серверах, що у поєднанні з особистою обережністю можуть гарантувати цілком пристойну анонімність. Звідси дізнаємося, що навряд чи в Україні зможемо знайти чорного археолога, що вживав би по відношенню до себе таку назву. У їхньому колі назвати так когось – означає образити. Вживаються в основному суміжні назви – скарбошукач, пошуковець, копач і т.д. У звертанні один до одного домінує у них термін «комрад», з французької «друг, товариш». Діяльність же таких інтернет-ресурсів зводиться в основному до трьох функцій: обміну досвідом (як, де, за допомогою чого краще копати), вихваляння знахідками, що представлені тут фотографіями та проханням визначити вартість тієї чи іншої антикварної речі.
Рідше тут можна також знайти собі напарника для спільної поїздки на розкопки. Цією можливістю я і збираюся скористатися. У відповідній темі повідомляю про себе, що я з Києва, маю металодетектор, сам у цій справі новачок, а тому прошу взяти мене на «коп по війні чи старовині». На великий успіх цієї ідеї я не очікував, оскільки розумів, що в такі поїздки їздять з давно перевіреними і надійними людьми, але на мій подив, відповідь таки прийшла.
Чоловік років тридцяти, на ім’я Юрій, відписав що на ці вихідні вони з другом планували поїздку на Чернігівщину, але друг захворів. Сам Юрій не їздить на «коп» один, оскільки вже мав досвід невдалого спілкування з «аборигенами», вони йому зламали нову «терку». Домовилися про виїзд у п’ятницю. До цього я ще мав три дні аби знайти собі спорядження і металошукач. Зі спорядженням проблем не виникло, камуфльований костюм (традиційний одяг копачів) рюкзак і лопату-саперку я мав, а от ціни на металошукачі в інтернет- магазині мене вразили – найдешевший для початківців коштує від трьох тисяч гривень. Вирішив взяти в оренду «двісті п’ятдесяту аську» на три дні в магазині, заплативши кількасот гривень. Трохи попрактикувавшись у переддень виїзду за містом, зрозумів що нічого складного у цій справі не має, головне недолугими рухами металошукача при скануванні поверхні землі не видати своє повне учнівство.
Дорога до закинутого хутора в Чернігівській області на машині Юрія зайняла близько двох годин. По дорозі багато говоримо. Виявляється, цією справою мій новий знайомий займається трохи більше року, їздить у вихідні. Саме зараз початок сезону, а вони минулого разу з напарником знайшли «невибите» місце, тож шкода втрачати гарну можливість. Звертаємо із шосе і ще кілометрів вісім їдемо ґрунтовкою. Зупиняємось. З вигляду звичайна собі місцевість і ніщо не нагадує про те, що колись тут було поселення. «Бачиш фруктові дерева, — пояснює Юрій, —- ото і був хутір. Невеликий, дві-три хати було». «А де ж він подівся», — запитую. «Розкуркулили, мабуть».
Включаємо детектори і починаємо ходити поодаль один від одного аби не заважати. Заняття настільки захоплює, що чотири години з трьома короткими перекурами пролітають майже непомітно. Мій «хабар» незначний: три «кругляші» (монети в поганому стані) часів Миколи ІІ, два дореформені радянські білончики, зламаний натільний хрестик, а також з десяток алюмінієвих пробок від горілки. Стосовно останнього, то це ціла біда. Розрізняти кольорові метали між собою мій бюджетний металошукач майже не вміє. Окрім того на шкалі дискримінації металів золото і алюміній знаходяться майже поруч, от і доводилося викопувати все аби не прогадати. Навіть жарт існує відносно цього у скарбошукачів: «Копачі знають як в СССР пили!» Юрій же мав значно кращий улов.
Йому дісталось зо півтора десятки монет, плюс купу ще інших предметів, як то елементи кінської упряжі («конина»), два персні, гільзи від радянської гвинтівки і ще багато усього. Правда, бідкався на поганий стан знахідок. Пояснив це тим, що міндобрива, які в СССР активно пхали в поля сильно окислили грунт. «Чесати» поле ми закінчили уже в сутінках. Дорога назад пройшла під спільним гаслом — обов’язково сюди повернутись!
Лише після цієї поїздки мені стало зрозумілим, що не існує ні окремої касти, ні конкретної групи людей, яких варто називати «чорними археологами». Ті, хто розкопують і нищать пам’ятки архітектури, грабуючи таким чином свою країну є просто злочинцями, в незалежності від того який злочин вони здійснюють. Люди, хобі яких полягає в тому аби ходити з металошукачем розораними полями, куди ніколи не прийдуть офіційні археологи, є найзвичайнісінькими собі романтиками. Гроші і скарби для них різні речі.