8

ДАВНЬОГРЕЦЬКА ТРАГЕДІЯ. Переклад Бориса Тена. Серія "ВЕРШИНИ СВІТОВОГО ПИСЬМЕНСТВА".1981 р.

4 дні
Ср 22 трав. 2024 14:37
Додати лот в обране
Прибрати лот з обраного
Бліц ціна:
500 грн
Кількість лотів: 1

РОЗПРОДАЖ ДОМАШНЬОЇ БІБЛІОТЕКИ!

Букіністичне серійне літературно-художнє перекладне видання.

Серія: «ВЕРШИНИ СВІТОВОГО ПИСЬМЕНСТВА» .

Том 37.

ДАВНЬОГРЕЦЬКА ТРАГЕДІЯ:

Есхіл, Софокл, Евріпід.

Збірник.

Переклад із старогрецької Бориса Тена –

багаторічного вязня сталінських таборів.

1-е прижиттєве видання цих українських перекладів

даних шедеврів античної літератури!

Здано до друку 10.10. 1980 р.

Київ, «ДНІПРО», 1981 р.

Друкарня: Харківська книжкова фабрика ім. М.В. Фрунзе республіканського виробничого обєднання «ПОЛІГРАФКНИГА».

Грунтовна вступна стаття (на 20 сторінках !)

«Еллінський театр і його уславлені трагічні поети»

та наукові примітки авторитетного українського літературознавця, перекладача та історика античної літератури - кандидата філологічних наук Вадима Ілліча Пащенка (1918-2011).

Ілюстрації і оформлення художника А.Б. Жуковського.

Обсяг: 232 с.

ОПРАВА: Тверда оригінальна художня палітурка епохи: ілюстрований картонаж + корінець, виготовлений з тканини. Тисненням назви антології та імен славетних авторів епохи античності на корінці. Серійне оформлення.

Тип паперу: папір друкарський №3.

Звичайний формат.

Вага без упаковки: 0,25 кг.

Стан:чудовий! Книга без втрат! Книга без бібліотечних штампів діючих державних бібліотек та без дарчих написів! Даний екземпляр буде особливо цікавий колекціонерам-бібліофілам: про першого власника даної книги свідчить автентичний відбиток на титулі гербового екслібриса з написом: «Ex Libris Andrew Kandya»та із зображенням королівської лілії в обрамленні корони. Цей художній екслібрис у стилі бароко у вузькому середовищі справжніх книголюбів має колекційну цінність, бо вже давно став символом знаку якості букіністичних видань не лише в Україні, а й у багатьох зарубіжних країнах.

АНОТАЦІЯ:

До даної збірки включені широковідомі трагедії славетних драматургів Давньої Греції - "Прометей закутий" Есхіла, "Цар Едіп" і "Антігона" Софокла та "Медея" Евріпіда. Основу збірки склали неперевершені переклади із старогрецької Бориса Тена. Переклад евріпідівської «Медеї» - спільна творча робота Бориса Тена та Осипа Роздольського.

Есхіл, Софокл, Евріпід - три славетних імені давньогрецьких поетів, творчість яких - свідчення найвищого розквіту трагедії в еллінській літературі. Кожний з них відобразив у своїх драматичних творах певний період розвитку афінської рабовласницької демократії і водночас являв собою новий етап в еволюції жанру. І хоч їхні трагедії мали багато спільних рис, що пояснювались вимогами й особливостями трагедійного жанру, але кожен з цих поетів мав своє неповторне творче обличчя.

* * *

Першим таким автором, «батьком трагедії», як називали його старогрецькі вчені, був Есхіл (525-456 рр. до н. е.). Поет народився в кінці бурхливого періоду, що докорінно змінив соціально-політичне життя багатьох міст Еллади. У VII-VI вв. до н. е. в Афінах, а потім і в інших грецьких землях спалахують революції, які змітають владу родової аристократії і розчищають шлях новій суспільно-економічній формації - рабовласництву. Даних про Есхіла до нас дійшло дуже мало. Він був сином елевсінського жерця чи аристократа, неодноразово брав участь у боях з персами, зокрема при Саламіні. Ним було написано понад 90 п'єс, з яких збереглося лише 7 трагедій. Есхіл користувався значною популярністю, про що свідчать 13 його перемог на драматичних змаганнях.Він жив у часи, коли давні традиції родового суспільства ще давалися взнаки і продовжували позначатися на свідомості громадян. Цим пояснюється складність світогляду поета, який до певної міри був зв'язаний зі старою ідеологією аристократії, але разом з тим розумів перевагу демократичного ладу. Віра в богів тісно поєднується в Есхіла з думками про непохитність закону справедливості - Діке, якому підлягають як окрема людина, так і рід, і цілий народ. Порушення цієї моральної правди призводить до неминучого покарання.

Найвеличнішою трагедією Есхіла безперечно лишається «Прометей закутий». П'єса була написана в останній період творчості поета і входила до трилогії, дві частини якої - «Прометей вогненосний» і «Визволений Прометей» - не збереглися. Образ Прометея, борця за Правду і Справедливість, єдиного бога старшого покоління, який допоміг Зевсові завоювати владу, вражає монументальністю, могутніми пристрастями й думками, на які здатна лише титанічна натура. Він стає уособленням поступальної ходи суспільства, яскравим виявом людської цивілізації. Єдиний з богів, він не тільки прийшов на допомогу людям і врятував їх від загибелі, підготовленої безжалісним Зевсом, але й дав їм вогонь пізнання, розум і кмітливість, письменність і рахунок, навчив їх усіх ремесел і наук. Гуманістична програма діяльності Прометея, підказана, очевидно, Есхілові бурхливим розвитком афінської культури, піднесенням філософської думки, протистояла дикому варварству минулих епох. Якщо в міфах про Прометея втілені творчі зусилля людини в її боротьбі зі сліпими силами природи, то в трагедії Есхіла Прометей перетворюється на стійкого й переконаного борця з деспотією Зевса, безневинного страждальця за все те добре, що приніс він людям. У титанічних рисах його відчувається чітке прагнення поета показати невичерпні можливості людини, що, підкоряючи природу, стверджує себе як особистість.Благородний і непохитний у своїй правоті Прометей протистоїть брутальній і жорстокій Владі, підступному «прислужникові богів» Гермесу, самому Зевсові. Бог-тиран жодного разу не з'являється на сцені, але присутність його відчувається повсякчасно - і у викривальних промовах Прометея, і в словах заляканих Океанід, і в стражданнях нещасної дівчини Іо. Отже, Есхіл перший починає вводити в драматичну дію прийом контрасту, що пізніше буде розвинений Софоклом і Евріпідом.

* * *

Творчість другого трагічного поета Софокла (496-406 рр. до н. е.) проходить у період вищого розквіту афінського полісу, в роки правління вождя афінської рабовласницької демократії стратега Перікла (46І-429 рр.до н. є.). Афіни стали найголовнішим економічним, політичним і культурним центром Еллади. Правління Перікла було відзначене швидким загальним розквітом афінської культури. У місті виникають розкішні архітектурні ансамблі, що вражали прибуваючих до Афін купців і гостей своєю величністю, досконалістю форм. Рабовласницька демократія була на той час найпрогресивнішою суспільно-державною формою правління, оскільки вона створила умови для економічного достатку майже всіх вільних афінських громадян і для їхнього культурного розвитку. Софокл став її співцем.Син багатого афінського зброяра, Софокл був надзвичайно освіченою людиною свого часу, знався у філософії, музиці, яку компонував для своїх трагедій, співав у трагічному хорі, брав участь у трагічних змаганнях. Пристрасний захисник демократичного ладу, він був близький до оточення Перікла, підтримував дружні стосунки з філософом Архелаєм, істориком Геродотом. І хоч у політиці він особливо не розбирався, але за свої перемоги в драматичних змаганнях обирався на високі посади в державі - був скарбником Афінського морського союзу, стратегом.

Кращі з трагедій Софокла, що збереглися, базуються на фіванському циклі міфів. В трагедії «Цар Едіп» (428-425 рр. до н. е.) Софокл торкається того найдраматичнішого епізоду, коли Едіп, бажаючи врятувати Фіви від чуми, шукає «скверну, що в землі Фіванській виросла», тобто вбивцю царя Лая, і врешті приходить до самовикриття, що робить його образ особливо драматичним: герой, виходячи з най-благородніших почуттів, хоче безкорисливо допомогти своїм співгромадянам, а внаслідок власних дій сам стає найнещаснішою людиною. Мужній, вольовий і високоморальний Едіп - натура надзвичайно активна, що взагалі характерно для персонажів Софокла, робить усе можливе, щоб змінити свою долю, бореться за неї, але програє. Автор підводить глядачів до висновку, що хоч людина й спирається у своїх діях на власну волю, але все одно, якщо це суперечить присуду вищих сил, приречена на поразку, бо неспроможна їх перебороти…

Система образів у Софокла побудована на прийомі контрасту. Едіпові протистоять розсудливий, холодний і безжалісний Креонт, що цими своїми рисами відтіняє благородство і людяність Едіпа, старий і сліпий провидець Тіресій, який нестриманості й несправедливості царя протиставляє величезний життєвий досвід, а головне - знання минулого й майбутнього. Прийом контрасту використаний Софоклом і в композиції трагедії: в кінці твору Едіп потрапляє в становище, що є протилежним від того, в якому він перебував на початку твору.

Конфлікт другої трагедії Софокла, що ввійшла до даної антології, - «Антігона» (442 р. до н. е.), розгортається між Антігоною й фіванським царем Креонтом, що зайняв престол після смерті своїх племінників Етеокла й Полініка. Проте за цими двома героями стоять значно важливіші сили, які і вступають у протиборство одні з одними. Саме вони керують діями Антігони і Креонта, примушують їх відстоювати свої позиції. Антігона захищає своє право сестри поховати Полініка, з яким зв'язана нерозривними родинними узами, освяченими в прадавні часи богами, А Креонт захищає право царя вимагати неухильного дотримання законів, перед якими рівні царська дочка і дочка злидаря. Таким чином, Софокл створює надзвичайно напружену колізію, коли кожний з героїв виявляється правим. Автор ніби нікому не віддає переваги, бо й Антігона, й Креонт покарані...І все ж стає очевидним, що моральну перемогу здобуває героїня: її смерть викликала ще страшніше покарання погордливого й жорстокого царя. Відповідно до поглядів поета, боги ніколи не помиляються, а людина завжди може допуститися помилки. Головна ідея трагедії - показати, що неписані, родові закони значніші від законів державних, писаних.

Антігона в трагедії виступає не тільки як захисниця старовинних традицій, але і як борець проти тиранії Креонта. Образ Антігони - образ сміливої й високоморальної героїні, що свідомо йдо на смерть, вважаючи дотримання сімейних традицій вищим для себе обов'язком. До самого кінця вона не скоряється Креонтові, і навіть її передчасна смерть означає протест: вона помирає не так, як хотів цар-тиран.

Внесок Софокла в дальший розвиток трагедії був значний. Поет завершив вироблення цього жанру мистецтва, створив зразковий тип трагедії. Позбавивши образи героїв Есхілової монументальності, він наблизив їх до звичайних людей, приземлив завдяки цьому й саму трагедію. Софоклу належить заслуга створення чудових образів героїв, що ввійшли в скарбницю світової драматургії. Це вже складні різногранні образи, глибоколюдяні, з багатим духовним життям. Значно зменшилась в його трагедії роль хору, пісні якого лише ідейно (а не сюжетно) пов'язані з дією трагедії. Взагалі Софокла вважають найвидатнішим майстром композиції давньогрецьких трагедій.

* * *

Останній з визначних грецьких поетів-трагіків: Евріпід (484- 406 рр. до н. е.), який був поетом, що творив у період кризи афінської рабовласницької демократії. Адже з самого початку її існування в рабовласницькому суспільстві починається гостра класова боротьба між масами безправних рабів та рабовласниками - з одного боку, в стані самих рабовласників між бідними й багатими громадянами - з другого. Цей класовий антагонізм поступово послаблював афінську демократію, розхитував полісні зв'язки. Ознаки кризи виразно з'являються в 40-х роках V ст. до н. е., але найяскравіше вона виявляє себе в Пелопоннеській війні Афін зі Спартою (431- 404 рр. до н. е.), яка закінчилася повною поразкою афінського полісу.

Біографія Евріпіда нам майже не відома, а ті дані, що дійшли до нас, досить суперечливі й рясніють вигадками його сучасників, які не дуже його любили. Батьки його, видно, були заможними людьми, якщо він став власником однієї з найбільших бібліотек а Афінах, бо ж відомо: це потребувало величезних, як на ті часи, коштів. Є дані про те, що його другом був мислитель Сократ: обидва вони вчились у непослідовного матеріаліста Анаксагора, під впливом якого й склалися філософські погляди Евріпіда.

У своїх творах основну увагу Евріпід звертав на родинно-побутові конфлікти своїх героїв. Його трагедія набуває вигляду сімейно-побутової драми, яка майже не торкається широких проблем соціально-політичного характеру. А якщо вони навіть і з'являються, то вирішуються у вузькому колі родинного життя.

Неодноразово поет наголошував у своїх творах на необхідності надання жінці більших прав. Так, на важке становище жінки скаржаться героїні Евріпіда Медея і Федра (трагедії «Медея», «Іполит»). Поет став творцем жіночих образів, яких до нього трагедія не знала. В них підкреслює благородство, ніжність душі, жіночу гордість, його тихі й сумирні героїні раптом виявляються надзвичайно сильними, вольовими й відданими натурами (трагедії «Алкеста», «Іон», «Іфігенія в Авліді»).

У трагедіях Евріпіда конфлікт набуває нових якостей, перестає бути протиборством двох героїв, а стає внутрішнім конфліктом одного персонажа. Боротьба між обов'язком і пристрастю, між двома почуттями персонажа є вже тим, що в нові часи буде названо психологічним конфліктом. Цілком зрозуміло, образи героїв від цього вигравали, вони поглиблювались, ставали драматичнішими. Не випадково Арістотель назвав через це Евріпіда «найтрагічнішим із поетів».

Часто Евріпід змінював і форму своїх трагедій. Поряд з творами, що були побудовані за традиційними зразками, йому належали й такі, які вже не підпадали під визначення цього жанру. В Евріпіда вже з'являється інтрига (трагедія «Іон»), вводяться комічні сцени, що викликали усмішку в громадян, має місце й щаслива розв'язка («Алкеста») тощо. Це був якісно новий драматичний жанр, хоч у той час він певної назви так і не одержав (лише в нові часи виникне назва трагікомедії, побутової драми).

Новим у трагедіях Евріпіда було й те, що він вже зображував своїх героїв «такими, якими вони є» (Арістотель). Незважаючи на міфологічні імена, перед глядачами з'являлися звичайні люди, які часто несли в собі характерні ознаки періоду кризи полісної системи. Так, думки Медеї про нерівність жінок могла б висловити перша-лішпа афінська громадянка, а Ясон, що перекладав на дружину відповідальність за свої зрадливі дії й виправдовується з допомогою софістичних мудрувань, нагадує тип людей, породжених цією кризою.

Сміливо використовуючи, відповідно до ідейних задумів, міфологічні сюжети, поет водночас і критикував їх. Ідучи шляхом дегероїзації персонажів, Евріпід застосовував й чисто технічні прийоми, тому герої його, якщо того вимагають обставини, часто бувають одягнені в лахміття. Зображуючи їхні страшні страждання, поет підводить глядача до висновку, що виправдати ці страждання неможливо ніякими посиланнями на вищу справедливість богів. Заплутана дія в кінці трагедії часто розв'язується з допомогою божества, що злітає згори і розповідає правду. Зовсім зменшується роль хору, партії якого перетворюються на своєрідний дивертисмент (участі в розвитку сюжету він майже не бере), простою стає мова героїв.

Геніальний драматург, передова людина свого часу, автор багатьох чудових творів, Евріпід так і не завоював широкої популярності серед своїх сучасників. Його новаторство було піддане різкій критиці з боку консервативних елементів Афін. Не зрозуміли його до кінця й широкі маси демосу. Тому лише чотири рази він здобував перемоги на драматичних змаганнях, вп'яте перемогу було присуджено йому вже посмертно.Евріпід був оцінений в пізніші часи, коли після встановлення монархій народні маси були усунуті від управління державою. Значним був його вплив і на римську літературу, і на драматургію нових часів.

* * *

Давня грецька трагедія являє собою неповторне й специфічне породження еллінської культури, що відіграло свого часу велику роль у морально-ідейному вихованні людей. Глибока життєва правда творів Есхіла, Софокла та Евріпіда виходить далеко за межі того історичного періоду, в якому вони виникли, і за межі самої Еллади. Трагедії цих визначних поетів стали надбанням усього людства.

Гострі конфлікти й проблеми, драматичні колізії, щпре співчуття до страждань людини, могутні й благородні поривання людської душі, врешті, глибокий гуманізм, що їх знаходимо в давньогрецькій трагедії, привертали увагу й хвилювали людей всіх часів. Образи Прометея, Антігони, Едіпа, Медеї та багатьох інших продовжують захоплювати уяву людей своїми пристрастями, думками й переживаннями і протягом довгих часів залишаються неповторним зразком для багатьох поколінь поетів і митців усіх країн. Феномен Есхіла, Софокла і Евріпіда полягає в тому, що незважаючи на докорінну відміну соціальної системи Еллади від систем пізніших європейських держав, вони продовжують жити, захоплювати своїм оптимізмом, нестримним прагненням до правди і палким протиборством злу, життєвою силою і гуманним ставленням до людини.

ДОВІДКА ПРО ПЕРЕКЛАДАЧА

ШЕДЕВРІВ АНТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Борис Тен - літературний псевдонім видатного українського поета і перекладача Миколи Васильовича Хомичевського (1897 – 1983), якого російсько-більшовицька окупаційна влада, що нещадно нищила українську еліту та інтелігенцію, з 1929 року по 1936 рік мордувала в нелюдських умовах у таборах лиховісного ГУЛАГу СССР на Далекому Сході (передовсім у Владивостоку). Щирий патріот української землі, що всупереч усьому глибоко цікавився давньою історією рідної України, для свого літературного псевдоніму взяв стародавню грецьку назву найбільшої ріки України – Дніпра: «Бористен».

Народився Микола Хомичевський – майбутній Борис Тен 9 грудня 1897 року в селі Дермань ( тепер це Здолбунівський район Рівненської області України) в родині священника - отця Василя Хомичевського та вчительки парафіяльної школи Віри Іваницької. Він був їхньою шостою дитиною. Навчався у Дерманській школі, Клеванському духовному училищі, Волинській духовній семінарії, закінчив Волинський інститут народної освіти (нині Житомирський державний університет імені Івана Франка).

Відповідно отриманої духовної освіти у 1921 році був висвячений на священника митрополитом Василем (Липківським). Завдяки його освітній і культурно-релігійній праці на Житомирщині постав цілий ряд парафій Української автокефальної православної церкви. А 1922 року Микола Хомичевський архієпископом Степаном Орликом був висвячений у сан ієрея (згодом стане протоієреєм) УАПЦ - Української автокефальної православної церкви. Як священник Микола Хомичевський був добрим проповідником, адже мав глибокі теологічні знання, а також великі музичні здібності та чудовий голос.

Упродовж 1924–1926 років Микола Хомичевський був настоятелем Київського Софійського собору, а у 1928 році став настоятелем храму Петра і Павла на Подолі. Був другим заступником голови президії Всеукраїнської православної церковної ради, співробітником редакції друкованого органу церкви — щомісячного журналу УАПЦ «Церква і життя» (дозвіл на друк виданий 15 січня 1927 року Народним комісаріатом освіти УСРР; голова редколегії — митрополит Василь (Липківський); було надруковано сім чисел журналу), автором багатьох композицій церковного співу.

Вже в 20-х роках, будучи авторитетним священником, Микола Хомичевський почав свою літературну і перекладацьку працю. З 1923 року в журналі «Червоний шлях» почав друкувати поезії, а паралельно розпочав працю в галузі перекладу з античних і нових мов.

Але окупаційна радянська російсько-більшовицька влада не була зацікавлена ні у розвитку української духовності, ні у процвітанні української літератури, а навпаки, безжально знищувала різними способами цвіт української нації. Хвиля радянських репресій не оминула і Миколу Хомичевського - 7 серпня 1929 року він був заарештований, а 4 лютого 1930 року засуджений на десять років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Покарання лиховісного радянського ГУЛАГу Микола Хомичевський відбував на Далекому Сході (найдовше - у Владивостоку). Чудом вижити в страшних нелюдських умовах радянських виправно-трудових таборів Миколі Хомичевському допомогли його різноманітні таланти: спів, музика та знання чужоземних мов. В концтаборі йому дозволили створити хор із в'язнів. Знайшов Борис Тен у засланні і свою «другу половину»: 8 червня 1931 року одружився з Аполлінарією (Норою) Ковальчук, втративши таким чином право на священнослужіння. 2 квітня 1933 року у молодят народився син Василько (саме таке ім'я йому дали, а не Василь). Після 8 років поневірянь у таборах радянського ГУЛАГу Борису Тену вдалось вирватись живим на волю з цього радянського конвеєра смерті: Управлінням таборів у Владивостоці 1 вересня 1936 року йому була видана довідка про дострокове звільнення - за заліком робочих днів.

3 грудня 1936 року Микола Хомичевський працював завідувачем літературної частини Третього Київського пересувного театру, в 1937–1941 роках — методистом Будинку народної творчості у Калініні в Росії, бо в Україні був «небажаним». З 1938 року заочно навчався у Московському музично-педагогічному інституті.

З початком радянсько-німецької війни 1941–1945 років Борис Тен був мобілізований до лав Червоної Армії. На фронті потрапив в оточення та опинився в полоні. Намагався втекти, але був перевезений у табір в Німеччині, а звільнений лише у 1945 році після падіння III Рейху.

У 1945 році Борис Тен зміг нарешті повернутись у рідну Україну: до міста своєї юності - Житомира. З 21 грудня 1945 року він був завлітом Житомирського облмуздрамтеатру. Впродовж 1951–1955 років викладав латинську мову в інституті іноземних мов, а відтак — у Житомирському педінституті імені Івана Франка. Заснував хор «Льонок», очолював обласне літературне об'єднання. З 1957 року Борис Тен - член Спілки письменників України.

У цей період Борис Тен активно і плідно займався літературно-перекладацькою діяльністю, адже добре володів українською, грецькою, латинською, польською, німецькою, французькою, російською і чеською мовами. Перекладав твори Гете, Міцкевича, Шекспіра, Шиллера, Пушкіна та інших письменників. Найбільший науковий подвиг Бориса Тена – довголітня праця (упродовж 31 року!) над повним українським перекладом із старогрецької «Одіссеї» та «Іліади» легендарного Гомера. Великою заслугою Бориса Тена в царині українського перекладу античних авторів є його високопоетичні переклади із старогрецької найвідоміших майстрів давньогрецької трагедії – Есхіла,Софокла та Евріпіда.

1970 року Борис Тен видав книгу сонетів «Зоряні сади», де зібрана його оригінальна поетична творчість.Цього ж року, 3 червня, раптово пішов з життя син, а 1 січня 1974 року не стало дружини.

У 1977 році Борис Тен отримав почесне звання заслужений діяч польської культури. За високопоетичні літературні переклади Юліуша Словацького, Адама Міцкевича, Є. Жулавського дістав нагороду Міністерства культури і мистецтва Польщі. За значні досягнення в галузі художнього перекладу у 1979 році Борис Тен став лауреатом премії імені Максима Рильського.

Борис Тен помер 12 березня 1983 року в Житомирі. Був похований на Корбутівському цвинтарі, а не на Смолянці, де лежать мати, син, дружина та брат Михайло. Згодом прах перенесли туди, куди він заповідав.

* * *

У вільний час перегляньте мої інші лоти на Аукціоні – є багато цікавого!

ЦІКАВИХ ЗНАХІДОК І ВДАЛИХ ПОКУПОК!


Предоплата на карту ПриватБанку. Міжнародний грошовий переказ. Money Gram, Western Union, Pay/Pal. Доставка( Нова Пошта, УКРПОШТА, Meest) - за рахунок Покупця. Доставка в зарубіжні країни - УКРПОШТОЮ за рахунок Покупця.
Відповіді продавця на ваші питання
Залишилися питання? Задавайте!
На цій сторінці ви можете поставити запитання щодо стану товару, умовах оплати, доставки та інші питання, що стосуються лота.
Заборонено