РОЗПРОДАЖ ДОМАШНЬОЇ БІБЛІОТЕКИ!

Букіністичне серійне літературно-художнє перекладне видання.

Серія: «ВЕРШИНИ СВІТОВОГО ПИСЬМЕНСТВА» .

Том 37.

ДАВНЬОГРЕЦЬКА ТРАГЕДІЯ:

Есхіл, Софокл, Евріпід.

Збірник.

Переклад із старогрецької Бориса Тена –

багаторічного в’язня сталінських таборів.

1-е прижиттєве видання цих українських перекладів

даних шедеврів античної літератури!

Здано до друку 10.10. 1980 р.

Київ, «ДНІПРО», 1981 р.

Друкарня: Харківська книжкова фабрика ім. М.В. Фрунзе республіканського виробничого об’єднання «ПОЛІГРАФКНИГА».

Грунтовна вступна стаття (на 20 сторінках !)

«Еллінський театр і його уславлені трагічні поети»

та наукові примітки авторитетного українського літературознавця, перекладача та історика античної літератури - кандидата філологічних наук Вадима Ілліча Пащенка (1918-2011).

Ілюстрації і оформлення художника А.Б. Жуковського.

Обсяг: 232 с.

ОПРАВА: Тверда оригінальна художня палітурка епохи: ілюстрований картонаж + корінець, виготовлений з тканини. Тисненням назви антології та імен славетних авторів епохи античності на корінці. Серійне оформлення.

Тип паперу: папір друкарський №3.

Звичайний формат.

Вага без упаковки: 0,25 кг.

Стан:чудовий! Книга без втрат! Книга без бібліотечних штампів діючих державних бібліотек та без дарчих написів! Даний екземпляр буде особливо цікавий колекціонерам-бібліофілам: про першого власника даної книги свідчить автентичний відбиток на титулі гербового екслібриса з написом: «Ex Libris Andrew Kandya»та із зображенням королівської лілії в обрамленні корони. Цей художній екслібрис у стилі бароко у вузькому середовищі справжніх книголюбів має колекційну цінність, бо вже давно став символом знаку якості букіністичних видань не лише в Україні, а й у багатьох зарубіжних країнах.

АНОТАЦІЯ:

До даної збірки включені широковідомі трагедії славетних драматургів Давньої Греції - "Прометей закутий" Есхіла, "Цар Едіп" і "Антігона" Софокла та "Медея" Евріпіда. Основу збірки склали неперевершені переклади із старогрецької Бориса Тена. Переклад евріпідівської «Медеї» - спільна творча робота Бориса Тена та Осипа Роздольського.

Есхіл, Софокл, Евріпід - три славетних імені давньогрецьких поетів, творчість яких - свідчення найвищого розквіту трагедії в еллінській літературі. Кожний з них відобразив у своїх драматичних творах певний період розвитку афінської рабовласницької демократії і водночас являв собою новий етап в еволюції жанру. І хоч їхні трагедії мали багато спільних рис, що пояснювались вимогами й особливостями трагедійного жанру, але кожен з цих поетів мав своє неповторне творче обличчя.

* * *

Першим таким автором, «батьком трагедії», як називали його старогрецькі вчені, був Есхіл (525-456 рр. до н. е.). Поет народився в кінці бурхливого періоду, що докорінно змінив соціально-політичне життя багатьох міст Еллади. У VII-VI вв. до н. е. в Афінах, а потім і в інших грецьких землях спалахують революції, які змітають владу родової аристократії і розчищають шлях новій суспільно-економічній формації - рабовласництву. Даних про Есхіла до нас дійшло дуже мало. Він був сином елевсінського жерця чи аристократа, неодноразово брав участь у боях з персами, зокрема при Саламіні. Ним було написано понад 90 п'єс, з яких збереглося лише 7 трагедій. Есхіл користувався значною популярністю, про що свідчать 13 його перемог на драматичних змаганнях.Він жив у часи, коли давні традиції родового суспільства ще давалися взнаки і продовжували позначатися на свідомості громадян. Цим пояснюється складність світогляду поета, який до певної міри був зв'язаний зі старою ідеологією аристократії, але разом з тим розумів перевагу демократичного ладу. Віра в богів тісно поєднується в Есхіла з думками про непохитність закону справедливості - Діке, якому підлягають як окрема людина, так і рід, і цілий народ. Порушення цієї моральної правди призводить до неминучого покарання.

Найвеличнішою трагедією Есхіла безперечно лишається «Прометей закутий». П'єса була написана в останній період творчості поета і входила до трилогії, дві частини якої - «Прометей вогненосний» і «Визволений Прометей» - не збереглися. Образ Прометея, борця за Правду і Справедливість, єдиного бога старшого покоління, який допоміг Зевсові завоювати владу, вражає монументальністю, могутніми пристрастями й думками, на які здатна лише титанічна натура. Він стає уособленням поступальної ходи суспільства, яскравим виявом людської цивілізації. Єдиний з богів, він не тільки прийшов на допомогу людям і врятував їх від загибелі, підготовленої безжалісним Зевсом, але й дав їм вогонь пізнання, розум і кмітливість, письменність і рахунок, навчив їх усіх ремесел і наук. Гуманістична програма діяльності Прометея, підказана, очевидно, Есхілові бурхливим розвитком афінської культури, піднесенням філософської думки, протистояла дикому варварству минулих епох. Якщо в міфах про Прометея втілені творчі зусилля людини в її боротьбі зі сліпими силами природи, то в трагедії Есхіла Прометей перетворюється на стійкого й переконаного борця з деспотією Зевса, безневинного страждальця за все те добре, що приніс він людям. У титанічних рисах його відчувається чітке прагнення поета показати невичерпні можливості людини, що, підкоряючи природу, стверджує себе як особистість.Благородний і непохитний у своїй правоті Прометей протистоїть брутальній і жорстокій Владі, підступному «прислужникові богів» Гермесу, самому Зевсові. Бог-тиран жодного разу не з'являється на сцені, але присутність його відчувається повсякчасно - і у викривальних промовах Прометея, і в словах заляканих Океанід, і в стражданнях нещасної дівчини Іо. Отже, Есхіл перший починає вводити в драматичну дію прийом контрасту, що пізніше буде розвинений Софоклом і Евріпідом.

* * *

Творчість другого трагічного поета Софокла (496-406 рр. до н. е.) проходить у період вищого розквіту афінського полісу, в роки правління вождя афінської рабовласницької демократії стратега Перікла (46І-429 рр.до н. є.). Афіни стали найголовнішим економічним, політичним і культурним центром Еллади. Правління Перікла було відзначене швидким загальним розквітом афінської культури. У місті виникають розкішні архітектурні ансамблі, що вражали прибуваючих до Афін купців і гостей своєю величністю, досконалістю форм. Рабовласницька демократія була на той час найпрогресивнішою суспільно-державною формою правління, оскільки вона створила умови для економічного достатку майже всіх вільних афінських громадян і для їхнього культурного розвитку. Софокл став її співцем.Син багатого афінського зброяра, Софокл був надзвичайно освіченою людиною свого часу, знався у філософії, музиці, яку компонував для своїх трагедій, співав у трагічному хорі, брав участь у трагічних змаганнях. Пристрасний захисник демократичного ладу, він був близький до оточення Перікла, підтримував дружні стосунки з філософом Архелаєм, істориком Геродотом. І хоч у політиці він особливо не розбирався, але за свої перемоги в драматичних змаганнях обирався на високі посади в державі - був скарбником Афінського морського союзу, стратегом.

Кращі з трагедій Софокла, що збереглися, базуються на фіванському циклі міфів. В трагедії «Цар Едіп» (428-425 рр. до н. е.) Софокл торкається того найдраматичнішого епізоду, коли Едіп, бажаючи врятувати Фіви від чуми, шукає «скверну, що в землі Фіванській виросла», тобто вбивцю царя Лая, і врешті приходить до самовикриття, що робить його образ особливо драматичним: герой, виходячи з най-благородніших почуттів, хоче безкорисливо допомогти своїм співгромадянам, а внаслідок власних дій сам стає найнещаснішою людиною. Мужній, вольовий і високоморальний Едіп - натура надзвичайно активна, що взагалі характерно для персонажів Софокла, робить усе можливе, щоб змінити свою долю, бореться за неї, але програє. Автор підводить глядачів до висновку, що хоч людина й спирається у своїх діях на власну волю, але все одно, якщо це суперечить присуду вищих сил, приречена на поразку, бо неспроможна їх перебороти…

Система образів у Софокла побудована на прийомі контрасту. Едіпові протистоять розсудливий, холодний і безжалісний Креонт, що цими своїми рисами відтіняє благородство і людяність Едіпа, старий і сліпий провидець Тіресій, який нестриманості й несправедливості царя протиставляє величезний життєвий досвід, а головне - знання минулого й майбутнього. Прийом контрасту використаний Софоклом і в композиції трагедії: в кінці твору Едіп потрапляє в становище, що є протилежним від того, в якому він перебував на початку твору.

Конфлікт другої трагедії Софокла, що ввійшла до даної антології, - «Антігона» (442 р. до н. е.), розгортається між Антігоною й фіванським царем Креонтом, що зайняв престол після смерті своїх племінників Етеокла й Полініка. Проте за цими двома героями стоять значно важливіші сили, які і вступають у протиборство одні з одними. Саме вони керують діями Антігони і Креонта, примушують їх відстоювати свої позиції. Антігона захищає своє право сестри поховати Полініка, з яким зв'язана нерозривними родинними узами, освяченими в прадавні часи богами, А Креонт захищає право царя вимагати неухильного дотримання законів, перед якими рівні царська дочка і дочка злидаря. Таким чином, Софокл створює надзвичайно напружену колізію, коли кожний з героїв виявляється правим. Автор ніби нікому не віддає переваги, бо й Антігона, й Креонт покарані...І все ж стає очевидним, що моральну перемогу здобуває героїня: її смерть викликала ще страшніше покарання погордливого й жорстокого царя. Відповідно до поглядів поета, боги ніколи не помиляються, а людина завжди може допуститися помилки. Головна ідея трагедії - показати, що неписані, родові закони значніші від законів державних, писаних.

Антігона в трагедії виступає не тільки як захисниця старовинних традицій, але і як борець проти тиранії Креонта. Образ Антігони - образ сміливої й високоморальної героїні, що свідомо йдо на смерть, вважаючи дотримання сімейних традицій вищим для себе обов'язком. До самого кінця вона не скоряється Креонтові, і навіть її передчасна смерть означає протест: вона помирає не так, як хотів цар-тиран.

Внесок Софокла в дальший розвиток трагедії був значний. Поет завершив вироблення цього жанру мистецтва, створив зразковий тип трагедії. Позбавивши образи героїв Есхілової монументальності, він наблизив їх до звичайних людей, приземлив завдяки цьому й саму трагедію. Софоклу належить заслуга створення чудових образів героїв, що ввійшли в скарбницю світової драматургії. Це вже складні різногранні образи, глибоколюдяні, з багатим духовним життям. Значно зменшилась в його трагедії роль хору, пісні якого лише ідейно (а не сюжетно) пов'язані з дією трагедії. Взагалі Софокла вважають найвидатнішим майстром композиції давньогрецьких трагедій.

* * *

Останній з визначних грецьких поетів-трагіків: Евріпід (484- 406 рр. до н. е.), який був поетом, що творив у період кризи афінської рабовласницької демократії. Адже з самого початку її існування в рабовласницькому суспільстві починається гостра класова боротьба між масами безправних рабів та рабовласниками - з одного боку, в стані самих рабовласників між бідними й багатими громадянами - з другого. Цей класовий антагонізм поступово послаблював афінську демократію, розхитував полісні зв'язки. Ознаки кризи виразно з'являються в 40-х роках V ст. до н. е., але найяскравіше вона виявляє себе в Пелопоннеській війні Афін зі Спартою (431- 404 рр. до н. е.), яка закінчилася повною поразкою афінського полісу.

Біографія Евріпіда нам майже не відома, а ті дані, що дійшли до нас, досить суперечливі й рясніють вигадками його сучасників, які не дуже його любили. Батьки його, видно, були заможними людьми, якщо він став власником однієї з найбільших бібліотек а Афінах, бо ж відомо: це потребувало величезних, як на ті часи, коштів. Є дані про те, що його другом був мислитель Сократ: обидва вони вчились у непослідовного матеріаліста Анаксагора, під впливом якого й склалися філософські погляди Евріпіда.

У своїх творах основну увагу Евріпід звертав на родинно-побутові конфлікти своїх героїв. Його трагедія набуває вигляду сімейно-побутової драми, яка майже не торкається широких проблем соціально-політичного характеру. А якщо вони навіть і з'являються, то вирішуються у вузькому колі родинного життя.

Неодноразово поет наголошував у своїх творах на необхідності надання жінці більших прав. Так, на важке становище жінки скаржаться героїні Евріпіда Медея і Федра (трагедії «Медея», «Іполит»). Поет став творцем жіночих образів, яких до нього трагедія не знала. В них підкреслює благородство, ніжність душі, жіночу гордість, його тихі й сумирні героїні раптом виявляються надзвичайно сильними, вольовими й відданими натурами (трагедії «Алкеста», «Іон», «Іфігенія в Авліді»).

У трагедіях Евріпіда конфлікт набуває нових якостей, перестає бути протиборством двох героїв, а стає внутрішнім конфліктом одного персонажа. Боротьба між обов'язком і пристрастю, між двома почуттями персонажа є вже тим, що в нові часи буде названо психологічним конфліктом. Цілком зрозуміло, образи героїв від цього вигравали, вони поглиблювались, ставали драматичнішими. Не випадково Арістотель назвав через це Евріпіда «найтрагічнішим із поетів».

Часто Евріпід змінював і форму своїх трагедій. Поряд з творами, що були побудовані за традиційними зразками, йому належали й такі, які вже не підпадали під визначення цього жанру. В Евріпіда вже з'являється інтрига (трагедія «Іон»), вводяться комічні сцени, що викликали усмішку в громадян, має місце й щаслива розв'язка («Алкеста») тощо. Це був якісно новий драматичний жанр, хоч у той час він певної назви так і не одержав (лише в нові часи виникне назва трагікомедії, побутової драми).

Новим у трагедіях Евріпіда було й те, що він вже зображував своїх героїв «такими, якими вони є» (Арістотель). Незважаючи на міфологічні імена, перед глядачами з'являлися звичайні люди, які часто несли в собі характерні ознаки періоду кризи полісної системи. Так, думки Медеї про нерівність жінок могла б висловити перша-лішпа афінська громадянка, а Ясон, що перекладав на дружину відповідальність за свої зрадливі дії й виправдовується з допомогою софістичних мудрувань, нагадує тип людей, породжених цією кризою.

Сміливо використовуючи, відповідно до ідейних задумів, міфологічні сюжети, поет водночас і критикував їх. Ідучи шляхом дегероїзації персонажів, Евріпід застосовував й чисто технічні прийоми, тому герої його, якщо того вимагають обставини, часто бувають одягнені в лахміття. Зображуючи їхні страшні страждання, поет підводить глядача до висновку, що виправдати ці страждання неможливо ніякими посиланнями на вищу справедливість богів. Заплутана дія в кінці трагедії часто розв'язується з допомогою божества, що злітає згори і розповідає правду. Зовсім зменшується роль хору, партії якого перетворюються на своєрідний дивертисмент (участі в розвитку сюжету він майже не бере), простою стає мова героїв.

Геніальний драматург, передова людина свого часу, автор багатьох чудових творів, Евріпід так і не завоював широкої популярності серед своїх сучасників. Його новаторство було піддане різкій критиці з боку консервативних елементів Афін. Не зрозуміли його до кінця й широкі маси демосу. Тому лише чотири рази він здобував перемоги на драматичних змаганнях, вп'яте перемогу було присуджено йому вже посмертно.Евріпід був оцінений в пізніші часи, коли після встановлення монархій народні маси були усунуті від управління державою. Значним був його вплив і на римську літературу, і на драматургію нових часів.

* * *

Давня грецька трагедія являє собою неповторне й специфічне породження еллінської культури, що відіграло свого часу велику роль у морально-ідейному вихованні людей. Глибока життєва правда творів Есхіла, Софокла та Евріпіда виходить далеко за межі того історичного періоду, в якому вони виникли, і за межі самої Еллади. Трагедії цих визначних поетів стали надбанням усього людства.

Гострі конфлікти й проблеми, драматичні колізії, щпре співчуття до страждань людини, могутні й благородні поривання людської душі, врешті, глибокий гуманізм, що їх знаходимо в давньогрецькій трагедії, привертали увагу й хвилювали людей всіх часів. Образи Прометея, Антігони, Едіпа, Медеї та багатьох інших продовжують захоплювати уяву людей своїми пристрастями, думками й переживаннями і протягом довгих часів залишаються неповторним зразком для багатьох поколінь поетів і митців усіх країн. Феномен Есхіла, Софокла і Евріпіда полягає в тому, що незважаючи на докорінну відміну соціальної системи Еллади від систем пізніших європейських держав, вони продовжують жити, захоплювати своїм оптимізмом, нестримним прагненням до правди і палким протиборством злу, життєвою силою і гуманним ставленням до людини.

ДОВІДКА ПРО ПЕРЕКЛАДАЧА

ШЕДЕВРІВ АНТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Борис Тен - літературний псевдонім видатного українського поета і перекладача Миколи Васильовича Хомичевського (1897 – 1983), якого російсько-більшовицька окупаційна влада, що нещадно нищила українську еліту та інтелігенцію, з 1929 року по 1936 рік мордувала в нелюдських умовах у таборах лиховісного ГУЛАГу СССР на Далекому Сході (передовсім у Владивостоку). Щирий патріот української землі, що всупереч усьому глибоко цікавився давньою історією рідної України, для свого літературного псевдоніму взяв стародавню грецьку назву найбільшої ріки України – Дніпра: «Бористен».

Народився Микола Хомичевський – майбутній Борис Тен 9 грудня 1897 року в селі Дермань ( тепер це Здолбунівський район Рівненської області України) в родині священника - отця Василя Хомичевського та вчительки парафіяльної школи Віри Іваницької. Він був їхньою шостою дитиною. Навчався у Дерманській школі, Клеванському духовному училищі, Волинській духовній семінарії, закінчив Волинський інститут народної освіти (нині Житомирський державний університет імені Івана Франка).

Відповідно отриманої духовної освіти у 1921 році був висвячений на священника митрополитом Василем (Липківським). Завдяки його освітній і культурно-релігійній праці на Житомирщині постав цілий ряд парафій Української автокефальної православної церкви. А 1922 року Микола Хомичевський архієпископом Степаном Орликом був висвячений у сан ієрея (згодом стане протоієреєм) УАПЦ - Української автокефальної православної церкви. Як священник Микола Хомичевський був добрим проповідником, адже мав глибокі теологічні знання, а також великі музичні здібності та чудовий голос.

Упродовж 1924–1926 років Микола Хомичевський був настоятелем Київського Софійського собору, а у 1928 році став настоятелем храму Петра і Павла на Подолі. Був другим заступником голови президії Всеукраїнської православної церковної ради, співробітником редакції друкованого органу церкви — щомісячного журналу УАПЦ «Церква і життя» (дозвіл на друк виданий 15 січня 1927 року Народним комісаріатом освіти УСРР; голова редколегії — митрополит Василь (Липківський); було надруковано сім чисел журналу), автором багатьох композицій церковного співу.

Вже в 20-х роках, будучи авторитетним священником, Микола Хомичевський почав свою літературну і перекладацьку працю. З 1923 року в журналі «Червоний шлях» почав друкувати поезії, а паралельно розпочав працю в галузі перекладу з античних і нових мов.

Але окупаційна радянська російсько-більшовицька влада не була зацікавлена ні у розвитку української духовності, ні у процвітанні української літератури, а навпаки, безжально знищувала різними способами цвіт української нації. Хвиля радянських репресій не оминула і Миколу Хомичевського - 7 серпня 1929 року він був заарештований, а 4 лютого 1930 року засуджений на десять років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Покарання лиховісного радянського ГУЛАГу Микола Хомичевський відбував на Далекому Сході (найдовше - у Владивостоку). Чудом вижити в страшних нелюдських умовах радянських виправно-трудових таборів Миколі Хомичевському допомогли його різноманітні таланти: спів, музика та знання чужоземних мов. В концтаборі йому дозволили створити хор із в'язнів. Знайшов Борис Тен у засланні і свою «другу половину»: 8 червня 1931 року одружився з Аполлінарією (Норою) Ковальчук, втративши таким чином право на священнослужіння. 2 квітня 1933 року у молодят народився син Василько (саме таке ім'я йому дали, а не Василь). Після 8 років поневірянь у таборах радянського ГУЛАГу Борису Тену вдалось вирватись живим на волю з цього радянського конвеєра смерті: Управлінням таборів у Владивостоці 1 вересня 1936 року йому була видана довідка про дострокове звільнення - за заліком робочих днів.

3 грудня 1936 року Микола Хомичевський працював завідувачем літературної частини Третього Київського пересувного театру, в 1937–1941 роках — методистом Будинку народної творчості у Калініні в Росії, бо в Україні був «небажаним». З 1938 року заочно навчався у Московському музично-педагогічному інституті.

З початком радянсько-німецької війни 1941–1945 років Борис Тен був мобілізований до лав Червоної Армії. На фронті потрапив в оточення та опинився в полоні. Намагався втекти, але був перевезений у табір в Німеччині, а звільнений лише у 1945 році після падіння III Рейху.

У 1945 році Борис Тен зміг нарешті повернутись у рідну Україну: до міста своєї юності - Житомира. З 21 грудня 1945 року він був завлітом Житомирського облмуздрамтеатру. Впродовж 1951–1955 років викладав латинську мову в інституті іноземних мов, а відтак — у Житомирському педінституті імені Івана Франка. Заснував хор «Льонок», очолював обласне літературне об'єднання. З 1957 року Борис Тен - член Спілки письменників України.

У цей період Борис Тен активно і плідно займався літературно-перекладацькою діяльністю, адже добре володів українською, грецькою, латинською, польською, німецькою, французькою, російською і чеською мовами. Перекладав твори Гете, Міцкевича, Шекспіра, Шиллера, Пушкіна та інших письменників. Найбільший науковий подвиг Бориса Тена – довголітня праця (упродовж 31 року!) над повним українським перекладом із старогрецької «Одіссеї» та «Іліади» легендарного Гомера. Великою заслугою Бориса Тена в царині українського перекладу античних авторів є його високопоетичні переклади із старогрецької найвідоміших майстрів давньогрецької трагедії – Есхіла,Софокла та Евріпіда.

1970 року Борис Тен видав книгу сонетів «Зоряні сади», де зібрана його оригінальна поетична творчість.Цього ж року, 3 червня, раптово пішов з життя син, а 1 січня 1974 року не стало дружини.

У 1977 році Борис Тен отримав почесне звання заслужений діяч польської культури. За високопоетичні літературні переклади Юліуша Словацького, Адама Міцкевича, Є. Жулавського дістав нагороду Міністерства культури і мистецтва Польщі. За значні досягнення в галузі художнього перекладу у 1979 році Борис Тен став лауреатом премії імені Максима Рильського.

Борис Тен помер 12 березня 1983 року в Житомирі. Був похований на Корбутівському цвинтарі, а не на Смолянці, де лежать мати, син, дружина та брат Михайло. Згодом прах перенесли туди, куди він заповідав.

* * *

_{У вільний час перегляньте мої інші лоти на Аукціоні – є багато цікавого!}

_{ЦІКАВИХ ЗНАХІДОК І ВДАЛИХ ПОКУПОК!}