«Поряд із листівками, роль поштової картки могли відігравати фотографії, оскільки фотопапір у той час мав на тильному боці розмітку для написання адреси. Хоча й такі поштові картки не тиражувалися».
– Я займаюсь темою міста Городенка Івано-Франківської області. Згадки про це покутське містечко є ще в літописах 1195 року, – розповідає колекціонер поштових листівок Олександр Каглян. – Містечко має дуже багату історію. У Городенці свого часу був замок, а в костелі Непорочного Зачаття Діви Марії, фундатором якого виступив Микола Потоцький, було близько 30 скульптур Йогана-Георга Пінзеля. Словом, матеріал стосовно цього міста – багатющий, і я намагаюся його зібрати.
У Городенці свого часу був замок, а в костелі Непорочного Зачаття Діви Марії, фундатором якого виступив Микола Потоцький, було близько 30 скульптур Йогана-Георга Пінзеля.
– З теми Городенківщини у Вас є колекція листівок, розкажіть про неї.
– Найдавніша листівка міста Городенки датується 1896 роком. І це майже одночасно з великими містами. (Для прикладу: у Львові поштова картка з’явилася у 1894 році, а у Києві – у в1897 році). На той час Городенка – це було містечко із населенням трохи більше одинадцяти тисяч. Із них – шість тисяч українців, або радше сказати, русинів греко-католицького віросповідання (під таким записом у той час реєстрували українців). Щоправда, були й деякі русини іудейського віросповідання та римо-католицького. Також у містечку проживало три тисячі поляків – до цієї цифри зараховували також усіх, хто мав римо-католицькео віросповідання. І було до трьох тисяч іудеїв. Жили й вірмени у Городенці, але вони приймали віру (греко-католицьку або римо-католицьку) залежно від, так би мовити, «політичних» поглядів їхніх батьків.
Так от, перша листівка з Городенки в моїй колекції має дату відправлення: 19.08.1896 року. Але в ній є один нюанс. Розворотка поштівки не відповідає року, коли це випускалось. Тут мала бути довга адреса, без вертикальної лінії посередині, оскільки в той час побутував саме такий стандарт.
Тобто, скоріше за все, жінка, яка підписувала листівку, свідомо поставила інший рік. Можливо, вона збирала поштівки і хотіла екземпляр для своєї колекції. Адже в той час було змагання між колекціонерами: хто більше назбирає листівок різних.
Оскільки перші листівки фактично з’явилися в середині ХІХ століття. Одні говорять, що країна їх походження – Австрійська імперія, інші – що Голландія чи Бельгія.
– У 1896 році вже були колекціонери листівок?
– Не лише колекціонери була, а й навіть змагання, хто більше кому надішле листівок. У мене є серія листівок, не пов’язана з Городенківщиною, де пише відправник: «Я придбав стільки-то листівок, мені стільки-то прийшло…» А щодо листівки, про яку ми говоримо, то за роком вона близька до найперших. Оскільки перші листівки фактично з’явилися в середині ХІХ століття. Одні говорять, що країна їх походження – Австрійська імперія, інші – що Голландія чи Бельгія. За загальноприйнятою версією – це Австро-Угорщина. У 1869 році там з’явилася «кореспондентська картка». Власне, було започатковано відкритий лист із усіма поштовими атрибутами.
Під час Франко-Пруської війни військові часто малювали на поштових картках. І ця звичка зовсім скоро переросла у повноцінну листівку у сучасному значенні цього слово, оскільки саме через цю військову звичку на поштових картках почали друкувати зображення.
Крім того, поряд із листівками за поштову картку могли виступати фотографії, оскільки фотопапір у той час мав на тильному боці розмітку для написання адреси. Хоча й такі поштові картки не тиражувалися.
Видові листівки з’явилися, звичайно, не одразу. Наприклад, видова листівка із зображенням Львова вийшла в 1892 році. От і ця листівка із площею Ринок у Городенці належить до перших. Її панянка писала в Чехію. Тому, найімовірніше, незбігання дат з колекціонуванням пов`язано.
– На цій і на інших листівках пишеться «Переписний листок». Що це означає?
– Ця назва пов’язана з історією виникнення листівки. Тобто до листівок пошта ж була виключно в конвертах, куди складалися листи. А потім лист із конвертом перетворився в карточку (власне листівку), де можна було листа написати. На звороті картки вказувалася адреса, а лист писався на тому, що залишилося. Тому повідомлення тулили, де вистачить місця – по боках, знизу, згори, на лицьовому боці трохи. А потім вже додумалися розкреслити зворотний бік, зробити половинку для адреси, а половину – для лист. Так можна й визначити приблизний час давніших листівок. І саме тому, я думаю, що та листівка в Чехію, відправлена панянкою, була підписана у колекційних цілях – бо має вже лінію поділу.
Щодо появи поділки, у мене є дуже гарна і рідкісна листівка, видана 1904 року накладом Й.Рубін-Шора. У цьому році вперше з’явились ці роздільні лінії. Цей екземпляр належить до перехідних листівок, оскільки побутували і з поділкою, і без. У ній прописано трьома мовами – німецькою, латиною й українською. Написано: «від кого» і «до кого». Українською мовою їх мало вживали, бо в основному були поляки при владі.
Дивитися розділ «Філокартія» на UNC.UA
– Після виникнення цієї поділки листівки без поділки вже не друкували?
– Тут є свої курйози. Зазвичай довга адреса на поштівці говорить про те, що вона випущена до 1905 року. Але є серія листівок із довгими адресами, які пройшли пошту в 1915-1917 роки. Вони були надто дорогими, щоб їх купляли в той час, коли їх випустили в 1905 році. Або ж інший варіант: вони були випущені в 1914-15 роках за трафаретами до 1905 року.
Цього ж періоду у мене в колекції є інші листівки із видом Городенки, на яких добре проглядається історія міста, особливо якщо їх порівняти із сучасним виглядом міста, або подивитися на вид міста у часовій ретроспективі. Наприклад, цікава поштівка початкових років ХХ століття із зображенням «Народного дому» міста.
– Проте на цій листівці надпис російською мовою, чому так?
– Народний дім у Городенці було побудовано у 1901 році. І оскільки тоді було дуже багато москвофілів, то надпис, який ви бачите, зроблено російською мовою: «Народный дом». Це була типова мова для видавництва Вайнштейна, в якому і видана ця листівка.
Але не лише російською були листівки. Їх і видавали, і підписували українською, польською, чеською, угорською мовами. Особливо багато угорської мови можна побачити на листівках під час першої війни.
– Чим зумовлене таке мовне різноманіття?
– Історично так склалося, що Городенка переходила то одних, то до інших. Проте, попри москофілію, російську мову загально не дуже шанували. Оскільки перше, що зробила російська армія під час наступу на Городенку, – спалили синагогу і єврейський квартал. Це зробили чорносотинці. Хоч ставлення до росіян дещо пом’якшилося радянською владою, але все одно – не дуже.
– У Вас в колекції зображення Народного дому часто зустрічається.
– Так, і видавався він різними видавництвами і мовами. Його засновниками були великі люди. Його було створено силами адвоката Теофіла Окуневського та лікаря Івана Ціпановського. Фінансово цю справу підтримав адмірал Ярослав Окуневський. Це все історично вагомі люди. Наприклад, І.Ціпановський був одним із небагатьох лікарів, які на період початку ХХ століття володіли апаратом Рентгена. Теофіл Окуневський взагалі був членом президії Національної Ради ЗУНР, а до того був послом до Австрійського парламенту і співзасновником, до речі, з Іваном Франком, Національно-демократичної партії. А Ярослав Окуневський був лікарем-адміралом військового флоту та мав високе становище у Австрійській монархії.
З цим же Народним домом пов’язана і ще один вельми цікавий екземпляр в моїй колекції. Вона відправлена в Росію, у Київ з Городенки Марії Миколаївні Козловській із Малярсько-Бердичіської вулиці. Цікава вона не лише тим, що тут зображено Народний дім, і що поштова адреса відправника відповідає назві вулиці, яка існує і сьогодні, а перш за все, отримувачем листівки. У нас в Городенці був священний чин Шухевичів, звідки пішов Роман Шухевич, генерал УПА. Його дідусь походив звідси. А поштівка написана для його двоюрідної тітки – дідусевої сестри. Вона була Шухевич, і свого часу вийшла заміж за Миколу Козловського, який по сусідству жив. Він скінчив інститут і виїхав у Київ. Став викладачем гімназії. До речі, він мав потім багато нагород від царя – у мене в колекції є деякі документи його. Отож поштівку відправлено доньці Модести і Миколи Козловських із роду Шухевичів.
Або, наприклад, костел Непорочного Зачаття Діви Марії. А деякий час його називали костел Святого Роха, тому що Святий Рох – захисник від чуми і від інших хвороб. Він теж дуже часто зустрічається на видових листівках міста. Костел був збудований архітектором Бернардом Меретином у ХVIII столітті. Це великий архітектор – його руці належить собор Святого Юра у Львові, і ще багато споруд на Львівщині. Біографічних відомостей про нього збереглося небагато, окрім поодиноких згадок про його роботу на західно-українських землях та співпрацю з Йоганом-Георгом Пінзелем.
Що стосується створення церковної споруди у Городенці, то копію костела із білого дерева Б.Меретин приніс із Італії на показ Миколі Потоцькому (останній в той час був великим меценатом міста). М.Потоцький його затвердив, і добре, тому що костел є зразком пізньобарокової архітектури. До речі, макет цього костелу зберігався до Другої світової війни в Оссолінеумі у Львові. Потім він десь пропав, імовірно «виїхав» разом із поляками.
Історія на листівках проглядається куди краще, ніж може здатися на перший погляд. На листівках можна побачити й будівлі історичних осіб і, таким чином, теж прослідковувати історію міста. Наприклад, у мене є листівки із зображеннями двору барона Ромашкана. Він був хазяїном міста після Потоцьких, хоча й місто мало Магдебурзьке право з XVII століття. Барон Яків Ромашкан був вихідцем із буковинських вірмен. Будинок, що належав до його двору, ще й досі зберігся. У ньому потім розташують туберкульозний диспансер. А зараз, наскільки я пам`ятаю, у ньому господарське підприємство.
– А архітектурні зміни можна прослідкувати за листівками?
– У мене в колекції є й листівки із зображеннями будівель, яких зараз немає, або зовнішній вигляд яких далекий від презентабельного. Наприклад, часто серед зображень зустрічається вірменський костел. І це ледь не найстаріша споруда, яка збереглася у нас в Городенці. На пізніших, післявоєнних листівках вірменський костел, весь облуплений снарядами і осколками.
– Хто видавав листівки на початку ХХ століття у Городенці?
– У мене в колекції є серія поштівок, виготовлених у Чехії. Вайнштейн із книгарні Городенки замовив в Чехії друк цих листівок. Тобто він не був їх видавцем, але його коштом було зроблені ці листівки, і вони продавались в його книгарні. Про нього мало інформації збереглося. Наскільки мені відомо, Ванштейнівські листівки припадають на початок ХХ століття, до 1908 року. Потім листівки його накладом зникають. Брак інформації зумовлений тим, що місто було невеличким, про постатей у великих містах легше шукати інформацію.
– Які видавці друкували листівки у Городенці в той час?
– Окрім М.Вайштейна, коштом кого видавались листівки, були: Г.Раммлер, Й.Рубін-Шор, Ц.Герман, М.Гіттман, Г.Гайлічер, Х.Трайбич, М.Руммель. Був і видавець, чиє ім’я повністю не збереглося, на листівках є лише позначка – H.R.H.
Крім того, були й видавництва не Городенківські, але які друкували листівки з краєвидом Городенки. Таким було видавництво, що друкувало накладом Г.Готтліба у Коломиї. Серед краєвидів міста в його серіях зустрічаються зображення костелу, цісарсько-королівської скарбової сторожі, ринку, ощадної каси, залізничної станції, загальні вигляди. Є одна листівка у мене в колекції і з одруківкою цього видавця. Це поштівка 1916 року, друкована українською та польскою мовами. На ній зображено цісарсько-королівський повітовий суд. Так от в українському надруку там помилка, вказано: «ц.к. Сид Повітовий у Городенці», а має бути – «суд».
– Хто робив фотографії для листівок?
– Усі фотографи серйозні тоді були єврейського походження, і слава богу, а то листівок у нас би й не було. Були серед них і поляки, трохи українці, але вже менше. Українці мали фотоапарати, але значно менший відсоток. І переважно для свого такого задоволення фотографували. А євреї це на професійній основі робили.
На той час фотографія була художня. Кожна фотографія – це була своєрідна мініатюрка. Фотографувати все й багато можливості не було. По-перше, це було дуже дорого: папір був коштовний. Апаратури було менше, тож було досить важко зробити вдалу фотографію.
– На скільки це було вигідно при великій вартості матеріалів і роботі фотографа?
– Я вам скажу, що листівки – це був дуже хороший бізнес. Вони коштували 3-5 крейцерів. В Києві – коштували 5 копійок. За 5 копійок можна було стакан горілки випити! То добрі гроші. В Києві листівки виходили накладом від 100 до 1000 екземплярів.
Хоча дуже цікаво, що фактично західна частина України, яка не належала до складу Російської Імперії, випустила набагато більше листівок. Для прикладу візьмемо Хотин – у мене колекція його поштівок. Так от, Хотина в мене є 30 листівок, а Городенки – 170. Хоча Хотин на той час був більшим містом, ніж Городенки.
– У Вас в колекції є й кольорові листівки початку ХХ століття, і вони виконані в певній кольоровій гамі.
– Таким був друк. Проте серед них у мене є цікавий зразок. Це листівка з кореспонденційною датою 1912 року видавця Х.Трайбича. На ній зображено товариство «Сокіл» і люди у красивому міському одягу. Так от, це – колаж. Люди з одного зображення були вставлені перед фотографією товариства «Сокіл». Це видно ще й по тому, що при такому фото люди мали б бути в дійсності набагато менші.
Сюжети і в серіях, і у різних видавництвах повторюються. Лише віддруковані різними кольорами або відтінками. Якщо уважно роздивитися, то модна побачити, що виготовлені поштівки з одних й тих же негативи. Це означає, що видавництва один в одного перекупляли, а може й крали.
– Війна якимось чином вплинула на друк листівок або на їх мову, зміст тощо?
– Під час Першої світової війни кількість листівок збільшилася, а якість – зменшилася. Листівки, видані накладом Ц.Германа вже потрапляють на воєнні роки. Вони трохи розмазані. Але що тут скажеш?.. Світова війна, якість вже не дуже обговорювалася, головне – кількість.
На воєнний період припадають і так звані пропагандиські листівки. На замовлення австрійського уряду у 1916 Ц.Герман випустив серію листівок. В цій серії є зображення того, як військовополонені розчищають згарища в Городенці, або як російські військові спалили єврейську дільницю. І все це з відповідним підписом. Проте пропаганда велася як з боку австрійського, так і з боку російського уряду. На таких листівках усіма способами намагались відобразити негідну поведінку армії супротивника.
Під час Першої світової війни кількість листівок збільшилася, а якість – зменшилася.
У мене екземпляр, на якому написано: «Російська інвазія в Городенці» – польською й німецькою мовами. В листівці написаний текст: «Дорогенька Стефоню (Напис 28.02.1919 року, пише студент української гімназії). Чому до тебе нічого не писав. Мені вже остогидла ця чортова наука. Бодай її дідько забрав. Хочу вже вертатися додому. Якщо ні, то втечу до війська».
Окрім того, що листівка – пропагандистка, в ній цікавим ще й факт згадки про Антіна Крушельницького. Він у той час був це директором гімназії, а потім – в уряді ЗУНР. Пізніше ж А. Крушельницький став міністром освіти Української Народної Республіки.
– Питання про співвідношенні філокартії та історії. Яким чином з однієї листівки можна стільки всього дізнатися?
– Найперше, за написом на печатці. Скажімо, печатка «ВІРНО», штамп стоїть 1919 рік. Якщо українською мовою написано, значить це є Українська Народна Республіка, або ЗУНР. Ось за таком штампом я визначив, що це українська пошта, військовий час, а сам напис, що студент хоче втікати до війська, бо остогидла наука. На жаль, таке теж буває (сміється).
Також велику роль відіграє марка на листівці. Овальна печатка в Російській імперії – це була пошта. Це був або вагон, або вокзал, або поїзд. В Австрійській і польській філокартії на пошті ж ставили номер поїзда. По цьому можна було багато чого визначити.
Крім того, я часто співставляю фотографії. Відірвати світлини від листівки-поштової карти неможливо. Вони один одного деколи дублюють, а деколи світлини набагато рідкісніші, ніж листівки. Фото можуть бути лише в 2 екземплярах, а листівка, як мінімум, – в 100. Саме тому я до колекції збираю й фотографії. А далі – робота із записами, фондами документами, де записано, хто й де жив, куди переїхав, з ким одружився тощо.
Я хотів стати істориком. Але в радянський час поступити на історичний факультет було неможливо майже.
– Тобто історія кожної листівки – це як наукова робота?
– До історії мені не звикати, як і до наукової роботи. Я хотів стати істориком. Але в радянський час поступити на історичний факультет було неможливо майже. Поступали, або сини секретарів райкому, або дуже ідейні. Хоча і ідейні часто виявлялися не такими ідейними, як здавалося спершу.
– Вашу колекцію Ви збирали в Україні чи й за кордоном трапляються екземпляри?
– Насправді у мене половина колекції зібрана не в Україні. Варто враховувати, що багато людей виїздило, і або мало з собою якісь листівки, або й викидали кореспонденцію, якщо в ній нічого цінного не було.
Крім того, листівка – це поштовий атрибут, а отже її висилають. І вислати її могли куди-завгодно. До того ж, період війн, в який солдати активно листувалися. Це все не сприяє збереженню листівок на одній території. Трапляються випадки, коли наші люди з-за кордону привозять листівки, то в них можна відкупити. В самій Городенці дуже мало листівки збереглося.
Розмову вела Аліна Опрелянська