Почитать

​Найбільша в світі колекція писанок

Трансформація писанки: від символу до предмету колекціонування. Хто перший зібрав найбільшу колекцію писанок і чому ми ніколи не зможемо її побачити на власні очі? Усе це в нашій статті.

Сакральне значення писанки

Писанка займає особливе місце в народній культурі. Перші писанки вчені відносять до часів язичницької Київської Русі. У 80-х роках ХІХ століття при розкопах Кривушанської могили археолог Уваров знайшов розписані глиняні яйця, а в 1908 році археолог Хвойко знайшов схожі на Полтавщині. Про писанки згадується і в письмових пам’ятках. Відомо, що наші предки розписували сирі яйця, і саме тому жодне з них не збереглося.

До речі, в давнину писати писанки могли лише жінки. Процес писанкарства завжди подібний до медитації: писати слід сідати на самоті, в тиші та в доброму гуморі. Настрій грав велику роль, особливо якщо йшлося про розписування сирих яєць: це нібито впливало на зберігання писанки. Якщо жінка була в хорошому настрої, то середина яйця просто висихала, а якщо ні — яйце швидко псувалося.

Колекціонування писанок

Колись писанка мала таке велике символічне значення, що її не можна було купити: лише зробити самому або отримати в подарунок. В ХІХ столітті майстрині писали на продаж, та писанки не приносили великих грошей, тож наприкінці ХІХ століття відбувається занепад писанкарства.

Трансформація писанки із сакральної у комерційну зумовлена кількома факторами, один з яких — перебування України у складі СРСР. Тоді у 60-х роках відбулося своєрідне відродження писанки, а точніше — інтересу до неї. Писанка стала символом народної культури, а також сувеніром у вигляді дерев’яного розмальованого яйця.

Сьогодні колекціонування писанок – доволі поширене явище. Писанки продають на Великодніх ярмарках та через Інтернет. При цьому на першому місці – художня вартість та ім’я майстра, бо колекціонування старовинних писанок не є можливим через крихкість шкарлупи.

Писанка сучасного майстра Олега Кіращука

А зародження цього виду колекціонування можна віднести до кінця ХІХ століття, коли писанки і писанкарство зацікавили тогочасних етнографів.

Зібрання Катерини Скаржинської

Цікаво, що один з перших колекціонерів писанок на території України — саме жінка.

Катерина Скаржинська, відома як меценатка, спонсор археологічних розкопок та засновниця історико-краєзнавчого музею в місті Лубни (Полтавська область), вперше побачила зображення писанок у 1887 році на сторінках тогочасних російських часописів. Натхненна Скаржинська за допомогою своїх помічників вже наступного року придбала в Лубнах 23 писанки.

За десять років колекція нараховувала 2123 одиниці з 18 губерній Російської імперії: Волинської, Київської, Подільської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Чернігівської, Бессарабської, Варшавської, Люблінської, Мінської, Гродненської, Воронізької, Кубані, Курської, Оренбурзької, Уфимської, Самарської. Колекція експонувалась в Лубенському музеї Скаржинської.

Більшість писанок колекції було придбано у народних майстринь, котрі використовували сирі яйця, тому писанки часом вибухали на стендах. Тоді працівники музею винайшли спосіб консервування писанок: в яйці робили невеличкий простір, вичищали його та висушували.

Перший каталог писанок

Незважаючи на те, що більша частина колекції була втрачена в 1943 внаслідок пожежі, ми все рівно маємо уявлення, які писанки вдалося зібрати пані Скаржинській. На щастя, 1899 року було видано каталог, що упорядкував російський вчений С. Кульжинський “Описание коллекции народных писанок” . У 1906 році до друку був підготовлений другий випуск каталогу. Цінність каталогу в тому, що він складається не лише із зображень (авторства рисувальника з Лубнів Ходорковського), але й з детального опису кожної писанки – так званих карток. Також у каталозі є фото писанок. До речі, 2011 року вийшов репринт каталогу, а переглянути старе видання в онлайн-режимі можна на сайті електронної бібліотеки «Культура України».

Аркуш з каталогу

На жаль, Радянська Влада не оцінила старань Катерини Скаржинської, позбавивши діячку мінімальної фінансової підтримки. Фундаторка музею померла в самотності на хуторі Круглик на Лубенщині у 1932 році.

Текст: Ілона Червоткіна