Колонки

​Творчість скульпторки Київського експериментального кераміко-художнього заводу Леонтіни Лозової

7068
30 січня 2021

Художниця-фарфористка і скульпторка Леонтіна Владиславівна Лозова (дівоче прізвище – Щербина) народилася 2 жовтня 1958 року у Києві в родині знаменитих київських скульпторів-фарфористів Владислава Щербини та Оксани Жникруп. Цей факт, звісно, не міг не вплинути на її майбутнє зацікавлення мистецтвом. Змалку вона росла в атмосфері творчого та дружнього спілкування з оточення батьків – колег по Київському експериментальному кераміко-художньому заводу (далі – КЕКХЗ), художників, скульпторів, акторів та письменників. Головне, що перейняла вона від них – це високу культуру сприйняття та розуміння мистецтва, вишуканий художній смак та відчуття міри в усьому: поведінці, одязі, створенні художнього образу. (іл. 1).

У розмовах із мистецтвознавицею Оленою Корусь Леонтіна Владиславівна згадувала, що інтерес до ліплення в неї розвинувся змалку. Перебуваючи на канікулах у бабці М. Пісмарьової у Вознесенську, вона займалася знайомими з домашньої обстановки справами батьків: місила глину та ліпила свої перші твори. В архіві В. Щербини зберігся лист від М. Пісмарьової, де вона повідомляє: «Буратіно, зліпленого Тіною, ми зберігаємо» (1965). Л. Лозова добре пам’ятає свої дитячі витвори: у семирічному віці вона виліпила з глини немовля у колисці і даму з локонами та випалила фігурки в печі у майстерні О. Рапай. «Перш за все я навчилася відчувати пластику, що потім згодилося мені в роботі на заводі. Коли я була ще зовсім маленькою, я любила спостерігати за процесом створення скульптури в пластиліні та відчувала радість, коли батько або мати довіряли мені «зализувати» роботу в пластиліні. Батько часто ліпив удома й перед тим, як знімати форму, мені дозволяли за допомогою стека й мокрого пальця загладжувати бганки та поверхню». Починаючи зі школи в різні роки вона брала уроки малюнку у В. Мамсікова та М. Вайнштейна. Потім, подорослішав, відвідувала майстерню батька та навчалася у нього академічному малюнку. «Він із задоволенням показував й розповідав мені, як створюються скульптури. Це був колосальний досвід, подібний тому, що я отримала, коли брала уроки у Ольги Рапай».

По закінченні школи (1975) Л. Лозова працювала на Державному підприємстві «Український науково-дослідний і проектний інститут цивільного будівництва»техніком архітектурно-будівельної майстерні, потім – оформлювачем в підрозділі техвідділу. Любов до малювання згодом визначила обрання ВНЗу для здобуття освіти. Навчалася в Українському поліграфічному інституті імені І. Федорова (1978 – 1984) на факультеті графіки за спеціальністю «художнє оформлення друкованої продукції»... По завершенні навчання була співробітником Київського політехнічного інституту (1982).

Перші спроби роботи з фарфором Л. Лозова розпочала 1984 року ще до приходу на завод: намалювала керамічними фарбами на блюді портретне зображення М. Гоголя, на кружках – тематичні композиції «Театр» (іл. 2) і «Балет»...

У віці 28 років Л. Лозова прийшла на КЕКХЗ. Тоді, у 1980-ті рр., на заводі відбулася зміна поколінь. Разом із Леонтиною Владиславівною працювали інші молоді художники – Микола Лампека, Василь Мусієнко, діяльність яких знаменувала завершальний етап розвитку пластики заводу. Наприкінці 1980-х – на початку 2000-х рр., позбавлена ідеологічного навантаження радянського минулого, фарфорова пластика все більше відповідала уподобанням населення, втілюючи казки, галантну тему, фігурки тварин.

Л.Лозова працювала в заводській художній лабораторії п’ять років (1986 – 1991) спершу художником IIкатегорії, потім (в 1988 р.) – IIIкатегорії, від 1988 року – скульптором (іл. 3). Спочатку вона створювала зразки для деколі, що елегантно підкреслювали білий колір матеріалу фарфору, – «Трояндовий кущик» (іл. 4), «Гвоздика», «Ситцева», деколь на кухоль форми «Дзвіночок» (1986). На виробництві, як правило, після затвердження зразка малюнка, їх автор робив «викройку» для деколі та віддавав оригінали у декольний цех. Таким чином, авторських малюнків художниці не збереглося. Однак про їхній рівень та стиль виконання дає певне уявлення власноруч виконаний малюнок «Балет» на кухлі конічної форми (іл. 5). Рисунок тонкий, лінія графічно чітка, розпис насичений повітрям, що досягається й особливим живописним ефектом – напівтонами пурпуру та блакитного, ритмічним чергуванням елементів зображення. Виконання деталей вражає точністю, впевненістю та ретельністю. Відгомін цієї роботи проявився у декоруванні подарункової скриньки для прикрас «Театральна» власної форми (1987, КЕКХЗ, іл. 6).

Перейнятий від батьків досвід ліплення, природно, призвів до того, що ще не отримавши призначення на посаду скульптора, Л. Лозова розпочала з успіхом займатися пластикою та створювати власні моделі форм подарункових виробів. Виліпила фігурку песика та чайницю із накривкою у вигляді букету троянд (приблизно 1987 р.), фігурні композиції на теми народних («Маша і ведмідь», 1988) і літературних казок: Г.-Х. Андерсена – «Дюймовочка» (1987, іл. 7) і «Свинопас» (1989, іл. 8), Ш. Перро – «Попелюшка» (1986 іл. 9), «Кіт у чоботях» (1988), за мотивами дитячих пісень та колискових: «Як же я мою корівоньку люблю» та «Котя-котенько-коток» (обидві – 1989). Їхні герої, так само, як в мініатюрах Л. Лозової – «Альонка» (1990) і «На лавочці», просякнуті зворушливою щирістю й безпосередністю вираження емоцій. Зокрема композиціям «Дюймовочка» і «Котя-котенька-коток», властиві передача тонкої гами ніжних почуттів. Дотичні до дитячої тематики, їхні образи стали своєрідним продовженням популярної на київському заводі 1950-х рр. пластики на тему щасливого дитинства. Хоча, на відміну від творів С. Голембовської, В. Щербини та О. Рапай вони позбавлені ознак конкретної історичної епохи, мають позачасовий характер.

Розвиваючи у фарфоровій пластиці напрямки української етнографії – «Любить не любить» (1990, іл. 10), «Біля тину» (1988, НІЕЗ «Переяслав»), «Козак Мамай» (1986, іл. 11) та балету – у мініатюрному триптиху «Балет» (1987), художниця ніби веде діалог із традицією пластичного моделювання скульпторів попереднього етапу, зокрема – із В. Щербиною та О. Жникруп. Так, у композиції Л. Лозової «Біля тину» (іл. 12) моделювання нижньої частини фігури нагадує моделювання дівчини у творі В. Щербини «Ой, лети, зозуленька» (НМУНДМ). Твір відзначається ясністю композиційно-сюжетного задуму. Дівчина, що стоїть біля тину, – є традиційним для українського професійного та народного мистецтва сюжетом і має тематичні аналоги в фарфоровій пластиці Баранівського фарфорового заводу 1950-х років – в скульптурах В. Покосовської «Травнева ніч», Є. Санька «Біля тину». Зазначимо, що тин тут може розумітися як символічний елемент: натяк на простір селянського подвір’я, біля якого розігрувалася одвічна сцена побачення закоханих. Героїню Л. Лозової зображено в мрійливому стані із атрибутом кохання – квіткою троянди. Ліризм образів, що є ознакою творчості О. Жникруп, розвинуто у фігурах її доньки: «Альона», «Любить, не любить», «На лавочці» (іл. 13), а відгуком на її балетні композиції стали триптих «Балет» та парні мініатюри Л. Лозової «Під музику Вівальді» (1991, іл. 14) – своєрідна парафраза на типову для фарфорової пластики тему театралізованих галантних свят.

Двома варіантами композиції «Канкан» Л. Лозова ввела нову для української, але усталену в європейській фарфоровій пластиці (наприклад, Німеччини та Чехії) тему балету кабаре, інспіровану, не в останню чергу, популярними на вітчизняному телебаченні європейськими шоу (іл. 15).

Маловідомим є факт, що після звільнення із заводу Л. Лозова працювала в приватних київських кооперативах «Дністер» (1991 – 1993) та «Стандарт» (1993 – 1994), які виготовляли малими тиражами дрібні посудні вироби подарункового асортименту. Від тих часів збереглися декілька деколей для оздоблення сервізу «Тет-а-тет» (іл. 16), модель цукорниці та кавник від нього (іл. 17). Прообразами для малюнків деколі слугували претензійні образи часів НЕПу – Остап Бендер, Еллочка-людоєдка та пустун Купідон, яскраво відтворені у романі І. Ільфа та Є. Петрова «Дванадцять стільців».

Під час роботи на КЕКХЗ Л. Лозова брала участь в художніх виставках. Її твори також експонувалися на ювілейних виставках заводу в 2004 і 2014 рр. Нами з’ясовано, що твори Л.Лозової зберігаються нині в трьох музеях: Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав» («Дівчина біля тину», закуплено у В. Щербини в 1988 р.), НМУНДМ («Дівчинка»; «Любить не любить») та Музеї образотворчих мистецтв ім. О. М. Білого в Чорноморську («Любить не любить», без атрибуції).

Незважаючи на те, щохудожницяпрацювала на заводі короткий час, і створила лише два десятки скульптур, значення її пластики стає очевидним у порівнянні із доробком колег. При огляді фарфорової пластики КЕКХЗ кінця 1980-х – початку 2000-х рр. помічаєш загальне спадання культури формотворення на пізньому етапі роботи підприємства. Творам В. Мусієнка притаманні еклектичність, ускладненість композиції та силуету, млявість моделювання й непропорційність; роботам М. Лампеки – статичність й подекуди – важкуватість форм; фігурам модельників заводу О. Майбороди та В. Сперкача бракує професійності й природнього відчуття пропорційності. На їхньому фоні твори Л. Лозової вирізняються ясністю задуму, тонким психологізмом образів, вивіреністю пропорцій, високою культурою моделювання, подекуди – неординарністю композиційних рішень. Означені якості дозволили художниці заявити про себе, як про зрілого миткиню, що гідно продовжила традиції фарфорової пластики України другої половини ХХ ст. Тому не буде перевершенням твердження, що творчість Л. Лозової є прикладом найвищого досягнення заводу в галузі пластики на останньому етапі його діяльності…

текст: Олена Корусь, канд. мистецтвознавства, жовтень 2019 р.

За матеріалами статті:

Корусь О. Творчість скульпторки КЕКХЗ Леонтіни Лозової в музейних збірках України: проблема дослідження. – в сб.: Музейні старожитності: колекції, імена, долі : наук. зб. за матеріалами Всеукраїнської науково-практичної конференції / уп.: Білоус Л.С., Яценко С.В. Харків : ФОП Панов А.М. 2020. С. 449-456.