Коли живеш у місті, в якому життя не припинялося протягом двох із половиною тисячоліть, перестаєш дивуватися археологічному матеріалу, який можна знайти на кожному клаптику землі і на будь-якій глибині, включаючи денну поверхню. Це, звісно, сприяє високій активності чорних археологів, але такими є реалії, і від них нікуди не дінешся.
Залишається лише сподіватися на свідомість людей, які, саджаючи картоплю або риючи траншею для прокладення труби, щось знайшли й повідомили у відповідну установу. Такою установою в Керчі був відділ охоронно-археологічних досліджень Керченського історико-культурного заповідника, де я працював протягом двох років задовго до анексії Криму Російською Федерацією.
З усіх кінців міста ми часто приймали телефонні дзвінки із повідомленнями про цікавинки, знайдені людьми у власному городі, чи на подвір’ї, під час ремонту водопроводу, чи просто під час прогулянки передмістям.
У самому центрі міста, проводячи земляні роботи у внутрішньому дворику власного будинку, мешканці натрапили на людські кістки.
У самому центрі міста, проводячи земляні роботи у внутрішньому дворику власного будинку, мешканці натрапили на людські кістки. Спершу люди викликали міліцію, але правоохоронці одразу зрозуміли, що цей кістяк – поза їхньою компетенцією, і звернулися в заповідник. В результаті було виявлено античне поховання, яке легко вписалося в контекст некрополя Пантікапею, який знаходився біля підніжжя гори Мітрідат, але був забудований ще за радянських часів. Нам знадобилося кілька годин, щоб розчистити й зафіксувати поховання. Його інвентар включав кілька амфор, монети, фібулу, керамічну ляльку й чисельні фрагменти посуду. Знайдені матеріали дозволили датувати поховання другим століттям до н.е. – класичним періодом античної доби на теренах Північного Причорномор’я.
Учитель історії однієї з керченських шкіл, гуляючи рідним районом, побачив яму прямокутної форми, вимощену каменем і повністю забиту сміттям. Якби яма була бетонна, можна було би прийняти її за рештки якогось радянського “архітектурного дива”, куди мешканці будинку, лінуючись дійти до контейнера, скидали сміття. Але недарма чоловік був учителем історії: він вирішив, що це “щось археологічне”. Ми з іншими працівниками відділу приїхали на місце. Після кількагодинного копирсання у смітті стало очевидно, що це – дромос, вхід до склепу. Саме він являв собою вимощену каменем яму майже триметрової глибини, із отвором в одному з бортів. Через цей отвір ми потрапили в поховальну камеру, розмірами приблизно 5 х 5 м. Під стінами одна навпроти одної були розташовані дві оброблені кам’яні брили, на яких, судячи з усього, й лежали небіжчики. Кісток, як і будь-якого поховального інвентаря, не знайшли – імовірно, склеп було розграбовано дуже давно. Але навіть попри це, археологічний об’єкт було зафіксовано й поставлено на облік.
Завдяки подібним “сигналам”, археологи знаходять багато цікавих речей, і дуже часто такі знахідки стають першими кроками до важливих наукових відкриттів.