Дитинство у 90-ті – це непоборна тяга до наклейок, жуйок, перебивачок і звісно кіндерів. На диво, цей атрибут дитинства захоплює не лише дітлахів, а й дорослих, які продовжують збирати колекції іграшок. Напередодні Великодня, коли прийнято розмальовувати й дарувати крашанки, шоколадне яйце дорожчає...
У соцмережах з'являється чимало тематичних груп та постів колекціонерів кіндерів, де вони обмінюються досвідом (подекуди навіть анонімно). Я поспілкувалася з двома колекціонерами про тягу до кіндерів у зрілому віці.
– Коли і як ви почали збирати кіндери?
Ірина: Так «маніакально», щоб зібрати всю колекцію іграшок і полювати за ними по магазинах – десь рік-два роки тому. До того не було таких колекцій, які би мене повністю зацікавили.
Сергій: Збираю з першого-другого курсу, це десь років вісім. Я частенько дарував кіндери своїй тодішній коханій. Вона любила шоколад і сам факт подарунку-сюрпризу, а іграшки найчастіше викидала. Поступово я став звертати увагу на те, з якою обгорткою беру кіндер, яка там колекція. Все частіше я купував для себе, а не для неї. І ось з дівчиною давно розійшлися, а звичка лишилась.
– Чи колекціонували кіндери в дитинстві? Чому?
Ірина: Колекціонувала, але не систематично. Взагалі я дуже схильна до збирання всіляких дрібничок: раніше були календарики, наліпки; зараз – піни, книжкові серії. А маленькі фігурки з кіндера – це ж кайф неземний! Вони такі тендітні і водночас такі крутецькі)
Сергій: Та навряд. Я в дитинстві все трощив – іграшки, книги, конструктори. Я був непосидючий, любив активні ігри, там футбол з хлопцями погасати, шибку кому розбити. А щоб сидіти і в чомусь колупатись – та ні, то була нудьга страшна.
“Лігу Справедливості” часто критикують за не дуже якісний дизайн і малу функціональність, але, як на мене, вона досить мила, хоча справді кумедна на вигляд.
– Розкажіть про вашу колекцію (кількість експонатів, тематика, улюблений експонат).
Ірина: Зараз це супергерої (благо, тепер півсвіту сохне по цих персонажах, тому часто з’являється цікавий попсовий стафф) – серія “Ліга Справедливості” і кіндерджоївська “Супердівчата DC”. Я читала комікси і дивилася анімації за мотивами Marvel і DC ще підлітком, тому зібрати ці колекції було “справою честі”.
“Лігу Справедливості” часто критикують за не дуже якісний дизайн і малу функціональність, але, як на мене, вона досить мила, хоча справді кумедна на вигляд. Найдовше я полювала за Флешем. Знайшла його на автозаправці біля села Циблі. Ми з колегами їздимо туди в Центр соціально-психологічної реабілітації для дітей з різними активностями. Якраз в той день возили літературну гру і я, замість фішок, брала повторки з кіндер-колекції. Всі роздала малим на згадку. Натомість знайшла Флеша, все ж карма – вона така)
“Супердівчата DC” – крутецька, всі фігурки дуже стильні, детальні. Окреме “дякую” за Бетґьорл – я фанатка Барбари Гордон.
Сергій: Я збираю колекції кіндерів 90-их, їх я вважаю найбільш цікавими та автентичними.
– Як ваші друзі/рідні ставляться до вашого хобі?
Ірина: Якось купили з подругою по кіндеру, а інші колежанки так здивовано питають: “Ого, ви справді купили Кіндер? Собі?” Я розказала про колекцію і вони потім ще довго роздивлялися фігурки, що нам трапилися. Зуб даю – самі вже тихцем збирають)
Моя колекція – це страшний сон мого дуже раціонального хлопця. Йому не втямки нащо витрачати гроші на нефункціональні речі. Але загалом він не проти (чималу роль тут відіграє те, що йому часто дістається шоколадна половина КіндерДжоя).
Сергій: Моїй теперішній дівчині це подобається, вона й сама часто долучається до пошуку нових героїв на барахолках та аукціонах. Колегам по роботі я цього не розповідаю, вони точно не зрозуміють. Батьки не в курсі мого хобі. Ну, це і на краще.
Не дуже люблю говорити про свої колекції зі збирачами-фанатиками, які знають про кожну мікротріщинку на фігурці 100500 історій.
– Чи спілкуєтесь з однодумцями про колекціонування? Де?
Ірина: У колекціонуванні я тримаюся осібно. Інколи дізнаюся про однодумців, коли виставляю світлини в соцмережах. Не дуже люблю говорити про свої колекції зі збирачами-фанатиками, які знають про кожну мікротріщинку на фігурці 100500 історій. З кожною колекцією в мене пов’язана власна емоція, власна асоціація, яку я не хочу змішувати з чужими. Але часом можу обмінюватися фігурками з друзями, якщо знаю, що вони теж збирають.
Сергій: Спілкуюсь під псевдонімом у тематичних групах на Фейсбуці та ВКонтакті. Часом заносить навіть у дитячі групи, там випадком можна цінні речі знайти. Плюс є хороші англомовні блоги.
– Чи маєте фінансову вигоду з цього? Чи плануєте її?
Ірина: Тут швидше не вигода, а невеличкі фінансові “збитки”. Кіндер – це рулетка. Ніколи не знаєш скільки треба купити “яйок”, щоб зібрати все. Часто чую від друзів жарти, що через N років продам зібране на І-беї за мільйони. Може через N років я про це і подумаю.
Сергій: Трохи прибутку є. То, звісно, несерйозні гроші, але сам факт того, що твій азарт зборирання колекції ще й принесе нагороду – уже надихає. Перші роки, звісно, йшов в мінус, адже купував постійно і все підряд. Знаєте, кіндери – це наркотична штука. Але будь-яке колекціонування – це постійна доза азарту.
Кіндери – це вам не марки і не монети, серйозного ринку для них немає (принаймні на пострадянському просторі). Але на всякий товар є купець, і кіндери – не виняток. Головне – це правильно подати історію, що стоїть за винайденням кожної колекції.