РОЗПРОДАЖ ДОМАШНЬОЇ БІБЛІОТЕКИ!
* * *
Ukrainian illustrated art-book.
ВЕРШИНИ УКРАЇНСЬКОГО КНИГОВИДАННЯ
Правдива українська історія.
Знакове букіністичне літературно-художнє подарункове
багато ілюстроване малотиражне видання на тему історії України.
1856 – 2006.
Ювілейне видання до 150-річчя Великого Каменяра.
Колекційний екземпляр: примірник українського письменника Левка Різника (1938-2021) – багаторічного голови Львівської організації Спілки письменників України (1993 - 2005)!
Жанр: психологічно-філософська поема.
Автор:
Іван Франко.
ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ.
Історична поема з 12-ти частин.
Художник: Софія Караффа-Корбут.
2-е видання ( 1-е було надруковане у 2001 році).
Підписано до друку: 12.07. 2004 р.
Львів, 2006 р.
Видавництво:"Каменяр".
Друкарня: Львівська книжкова фабрика «АТЛАС».
Загальне художнє редагування Івана Плесканка.
З грунтовною передмовою Михайла Васильовича Косіва «ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ в трьох іпостасях» (на 5 сторінках)!
З післямовою «В пам’ять про велику художницю» Романа Горака (на 4 сторінках)!
З післямовою «Подвиг в ім’я мистецтва» Христини Саноцької (на 3 сторінках)!
З переліком книг, оформлених Софією Караффою-Корбут (на 2 сторінках)!
Альбомний формат:29,7 х 21,2 х 1,5 см. Обсяг:116 сторінок.
Багато ілюстроване видання: кольорові та чорно-білі повноформатні ілюстрації, в тому числі малюнки на повний розворот книги + неймовірно багата книжкова графіка ( художнє розмаїте обрамлення кожної сторінки, буквиці, заставки, кінцівки, віньєтки).
Мова: українська.
Вага без упакування: 0,66 кг.
Тираж у 2006 році був ганебно мізерним:лише 1 000 примірників!
Тип паперу: високоякісний офсетний папір!
Оправа: Тверда видавнича високохудожня палітурка: картонаж, обтягнутий тканиною, ілюстрований графічними роботами С.Караффи-Корбут та з шрифтовим тисненням по тканині імені геніального автора та назви його безсмертної поеми + кольорова видавнича паперова суперобкладинка з тисненням сріблястою фарбою та фотографією талановитої художниці-ілюстраторки поеми.
СТАН: дуже добрий, майже відмінний. Книга без втрат і годиться на подарунок. Незначні сліди часу та користування книгою, легка потертість паперової суперобкладинки. Книга без печаток діючих державних бібліотек !
Даний примірник буде особливо цікавим для колекціонерів-бібліофілів з двох причин. По - перше, першим власником цього розкішного видання поеми І.Франка про Івана Вишенського був відомий український письменник Левко Йосипович Різник (14.01.1938 р.- 27.03. 2021р.) – багаторічний голова Львівської організації Спілки письменників України: з 1993 року по 2005 рік. Це однозначно підтверджує дарчий напис на авантитулі, датований 14 січня 2008 року. З тексту стає очевидно, що ця книга стала подарунком Левку Різнику з нагоди 70-річного ювілею від колеги - львівського письменника Юрія Андрійовича Коваля, багаторічного головного редактора літературного журналу «Дзвін».
По- друге, на титулі є автентичний відбиток оригінальної круглої гербової печатки - рідкісного екслібрису другого власника: із зображенням королівської лілії в обрамленні корони та з написом «Ex Libris Andrew Kandya». Цей художній екслібрис у стилі бароко у вузькому середовищі справжніх книголюбів має колекційну цінність, бо вже давно став символом знаку якості антикварних та букіністичних видань не лише в Україні, а й у багатьох зарубіжних країнах.
* * *
Перед Вами - друге львівське розкішне видання 2006 року історичної поеми «ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ» геніального українського письменника Івана Яковича Франка (1856-1916). «Родзинкою» цього ошатного подарункового видання альбомного типу є численні високомистецькі графічні роботи легендарної української художниці Софії Петрівни Караффи-Корбут (1924 – 1996). Над цими ілюстраціями до твору Франка про ІВАНА ВИШЕНСЬКОГО знаменита львівська мисткиня шляхетного графського походження працювала з 1971 по 1983 рік, а відтак чекала понад дванадцять років на дозвіл на видання книги. Книга була здана до друку ще за життя художниці: 8 листопада 1990 року, тобто ще в епоху існування Української РСР. До останку леліяла надію, що може статися чудо і книжка все-таки вийде, вона торкнеться ще теплих від друку сторінок, вдихне солодкий, добре відомий їй запах фарби.
Та, на превеликий жаль, Софія Караффа-Корбут так і не дочекалась цього розкішного видання поеми Івана Франка. Не дочекалась: її не стало 29 листопада 1996 року, вранці…
Вперше книжка вийшла вже у Незалежній Україні, у львівському видавництві “Каменяр”, але аж через майже одинадцять літ після здачі готових макетів на виробництво – у 2001 році. А представлене Вам сьогодні її друге львівське видання 2006 року фактично є ювілейним - з нагоди 150-річчя Великого Каменяра. Майстерно виконані ілюстрації авторства Софії Караффи-Корбут, які супроводжують кожну сторінку поетичної оповіді І. Франка, привернуть увагу всіх читачів, вони допоможуть краще відчути весь драматизм історії Івана Вишенського.
«Іван Вишенський» — психологічно-філософська поема класика української літератури Івана Франка, написана ним у 1900 році. Твір присвячений Агатангелу Кримському і розповідає про завершення життєвого шляху Івана Вишенського. Вперше ця поема І.Франка з 12 розділів була надрукована у поетичній збірці «Із днів журби» (1900).
Іван Вишенський — відомий український письменник-полеміст, що виступав проти покатоличення населення України і створив ідеал християнського життя, що втілився в образі прочанина, людини, яка готова звільнитися від усіх матеріальних прагнень і намагатися жити тільки духовним життям. Сам Іван Вишенський більшу частину свого життя провів в Афонському монастирі, звідки й писав до українців свої палкі послання, сповнені яскравих образів, разючих звинувачень, заклику до справжньої віри. Непересічна постать українського письменника-монаха XVI – XVII ст. Івана Вишенського цікавила Івана Франка давно. Франко багато років вивчав діяльність українського полеміста, його політичні погляди і моральні засади. Результатом цього дослідження життя і творчості письменника-монаха стала монографія Івана Франка «Іван Вишенський і його твори» (1895). Тоді ж виник і задум поеми. У передмові до окремого видання цієї поеми у 1911 pоці Іван Франко написав так: «Основа поеми — печерне життя і смерть Вишенського, тільки в одній часті - моя поетична функція, бо про своє печерне життя згадує Вишенський сам у заголовку свого останнього писання».
Про Івана Вишенського й досі відомо небагато чого; невідомі точно ні рік народження, ні рік смерті. Вже у віці 30-35 років він пішов на Афон, звідки лише один раз повертався на Україну. Саме з Афону він написав «Послання до єпископів» та багато інших творів. Після 1610 року він опинився в повній ізоляції і близько 1620 року помер.
У своїй поемі Іван Франко зобразив останній період життя Вишенського — час, коли він віддалився від мирської суєти і став монахом-печерником на горі Афон, тодішньому центрі православ’я, де невдовзі помер. Останні роки свого життя І. Вишенський провів повністю віддаленим від суєти світу – затворником у печері. Точної дати його смерті ми не знаємо. Відомо, що на Афоні І. Вишенський отримав листа з батьківщини із запрошенням повернутися на рідну Україну, але зробити цього вже насправді не зміг…
«Іван Вишенський» - це психологічно-філософська поема, адже постать Івана Вишенького дійсно суперечлива. З одного боку, він бажає добра Україні, бажає запобігти масовому «покатоличенню», прагне допомогти своїм братам у боротьбі, а з іншого, бажає віднайти суть життя, наблизитися до Христа. Саме тому він робить вибір, який суперечить його патріотичним почуттям до України — обмежує своє фізичне існування лише однією печерою.
В поемі Іван Франко майстерно зображує цю складну душевну внутрішню боротьбу свого героя. На запитання ігумена, чи немає в серці Вишенського прихильності до світу, той відповідає: «Так», тобто «немає». А коли він отримує листа від українців, він розуміє, що почуття до України не вгасли. Іван Франко яскраво зображує гостру внутрішню боротьбу Вишенського: між його патріотизмом і бажанням краще пізнати Бога, «врятувати власну душу». Він сам дивується тому, що Україна ще жива для нього, при цьому представляє Україну і як рідну країну, і як стан православних «братів», події, які там відбуваються:
«Та невже ж та Україна —
сей квітчастий рай веселий,
се важке криваве пекло —
ще для мене не чужа?»;
…Не для мене ті далекі
спомини про Україну —
я давно для неї вмер!
Вмер! А чом же серце скаче,
чом же кров живіше б'ється,
думка чайкою літає
над садками рідних сіл?»
Отримавши від православних братів з України запрошення повернутись на рідну землю, Іван Вишенський довго роздумував над листом, але врешті-решт вирішив, що його християнський подвиг аскета-затворника важливіший, що він уже вмер для світських людей:
«Що сей лист і що цей голос?
До кого? До старця Йвана.
Старця Йвана вже немає,
він умер, умер для всіх.
Що мені до України?;
…А мені коли б самому
дотиснутись до Христа…;
…Ні, не зраджу свого Бога,
не зломаю заповіту…»
Тому на крики посланців старець не відповідає, але з поеми І.Франка вбачається, що такий непростий вибір дається йому важко:
«Він ридав, шептав і кликав,
та було довкола темно,
і в душі страшенно темно,
і просвітлення не йшло;
…старець слухав, дух заперши,
його ухо жадно ссало
український любий голос, —
але він не відізвавсь.»
У фінальній, дванадцятій частині поеми розповідається про подальші дії старця. Увечері він сидить біля входу в печеру, перечитує отриманий лист і вдається до роздумів. І коли Іван Вишенський вкотре перечитує лист з України та знову роздумує над своїм вибором у контексті подій в Україні, тоді чернець доходить нарешті до вірного висновку: залишатися в печері при тому, що його брати і вся Україна в небезпеці, а він міг би їм реально допомогти, він не має права. Результатом цих глибоких роздумів стає усвідомлення Іваном Вишенським того, що насправді нічого спільного з Божим шляхом його подвиг аскета-затворника не має:
«Адже ж ті твої чернечі
горді мрії про спасення
тут, далеко від спокуси, —
се ж спокуса, гріх тяжкий.
Се не Божий шлях верстаєш,
А Дияволові служиш».
Тоді Іван Вишенський намагається в останній момент виправити ситуацію і приєднатися до посланців з України:
«Стійте! Стійте! Завернітесь!
Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну!».
Іван Вишенський кричить, прагнучи зупинити барку, але його не чують, бо вже надто пізно:
«…Та дарма! Не чують крику,
і по хвилях золотистих
барка геть пливе й пливе…»
Тоді Вишенський звертається до самого Ісуса Христа, благаючи Всевишнього надати можливість виправити ситуацію і приєднатися до братів-православних, обіцяючи віддати все, що він має, на користь України, і лише після цього він отримує полегшення. За задумом Івана Франка, Бог почув цю щиру покаяльну молитву і своєю невидимою рукою перемістив старця на барку, що повертається на батьківщину.
У фінальних рядках поеми Іван Вишенський ступає по «золотистому шляху» (сонячному променю) і опиняється на човні. Єдине, що нагадує про перебування старця в печері, його білий хрест:
« А в печері пустельницькій
Тільки білий хрест лишився,
Мов скелет всіх мрій, ілюзій,
І невпинний моря шум».
Таким чином, за творчим задумом Івана Франка, монах-аскет, що пережив страшну душевну боротьбу, але в кінці життя зробив правильний вибір - на користь батьківщини, а тому врешті повертається на Україну, хоча б символічно - в смерті. Так коло життя і смерті Івана Вишенського замикається: лише за умови готовності до жертовного служіння рідному народу досягається повна гармонія між тілом і духом та відкривається шлях обраних - від земного життя до безсмертя.
Софія Петрівна Караффа-Корбут
(1924–1996).
Біографічна довідка про автора ілюстрацій.
Софія Петрівна Караффа-Корбут (Софія-Романа-Роксоляна) (23 серпня1924,Львів —29 листопада1996) — знаменита українська художниця-графік. Проілюструвала близько 60 творів українських письменників, які вийшли тиражем понад 6 мільйонів примірників (кожну четверту дитячу книжку, яка виходила в Україні !).
Її батько, Петро Караффа-Корбут, білорусза національністю, належав до давнього шляхетського роду. Його далекий предок, Павло Караффа з роду венеційськихкнязів, у XIV століттіперейшов до Польщіна службу до короляВладислава Ягайла, а нащадки Павла оселились уБілорусі. Сам Петро Караффа-Корбут народився1887року і невдовзі, як це було заведено, був зарахований до дворянства рішеннямМінськихдворянських зборів, затвердженим потім указом російськогоСенату. 1910 року білоруський шляхтич емігрував за кордон, а його родину в Білорусі згодом репресувала радянська влада, націоналізувавши маєтки.
З боку діда Петра Берези краєзнавці виводять родовід із козацьких поселенців, що нібито оселилися в селі Куткір(нині Буський районна Львівщині) після ліквідації Запорізької Січі. В усякому разі, в сільських метричних книгах згадки про Берез є з кінця ХVIII століття.
Мати, Марія Береза, через родину своєї матері (Анни з Кучинських) була споріднена зі Свєнціцькими (Іларіон Свєнціцький був її двоюрідним братом). Можливо, саме він познайомив батьків Софії Караффи-Корбут.
Мати Софії, Марія Петрівна Береза, як і її старші сестри Михайлина та Євгенія, закінчила вчительську семінарію, але не змогла знайти місця в школі і виїхала до Франції. За версією Марії Іларіонівни Свєнціцької, дівчина спершу листувалася з Петром Караффою-Корбутом, а потім поїхала до нього. Містечко Сен-Кантен, де мешкало молоде подружжя, відоме ткацькими фабриками: на одній із них, напевно, працював «бюровим урядовцем» (як згодом писала Марія Петрівна) її чоловік.
На жаль, невдовзі молода пара розпалась: Марія повернулась у Галичину, порвавши всі стосунки з чоловіком, а він емігрував до США…
Софія-Романа-Роксоляна Караффа-Корбут народилася у Львові й була охрещена у львівській церкві Петра і Павла. Її хрещеним батьком став земляк її матері — відомий видавець Іван Тиктор, а хрещеною мамою — соратниця Івана Франка Стефанія Мазур(мати Кирила Мазура, згодом відомого художника, який жив у Франції).
Свої дитячі роки Софія провела в селі Куткірта у Львові. Закінчивши 1936 року початкову школу, Софія продовжила навчання в жіночій гімназії сестер Василіянок. Проте 1939 року гімназію закрили і вона поїхала до районного міста Стрия, щоб навчатися в середній школі. Проте її не закінчила через те, що почалася Друга світова війна. Софія повернулася до Львова і у 1942 році поступила до Державної мистецько-промислової школи. У 1944 році закінчила перший клас Державної технічної фахової школи для будівництва. Навчання було перерване. Продовжилось воно у щойно відкритому Львівському художньо-промисловому училищі (нині коледж ім. Івана Труша). Після його закінчення свою мистецьку освіту Софія Караффа-Корбут продовжила в Інституті прикладного й декоративного мистецтва на відділі прикладної графіки факультету монументального живопису.
У 1953 р.закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, де вчилася у Івана Гуторова, Вітольда Манастирського та Романа Сельського.
Працювала в галузі станковоїта книжкової графіки(переважно в техніці ліногравюри), декоративного мистецтва.
Померла 29 листопада1996року. Похована на цвинтарі села Куткір. У 2000 році на могилі поставили пам'ятник роботи скульптора Івана Микитюка. На чорному мармурі надмогильного пам'ятниказображено Мавку, що тягне руки до неба. З протилежної сторони викарбувано слова художниці:
«Я цінності ті марні давно перецінила і знаю: головне в житті є тільки віра, праця, честь та добра пам'ять по тобі, що теж живе недовго…».
ГРАФИНЯ З КУТКОРА.
Софія навчилася читати в чотири роки, а олівець взяла до рук ще раніше. Дівчинка малювала все, що потрапляло на очі. На папері ще в дитинстві вона зображала фантастичних птахів і барвистий навколишній світ.
Її творча спадщина багата і різноманітна. Крім великої кількості станкових робіт, з її ілюстраціями вийшло близько 60 книжок українських та зарубіжних письменників. Українській книзі художниця віддала 43 роки творчої праці. Проте не отримала жодної урядової нагороди. За радянських часів її творчість не вписувалася у рамки діючих тоді ідеологічних та мистецьких «канонів». Але Софія Караффа-Корбут ніколи не шкодувала за тими нагородами. Праця, віра і честь для неї були найбільш вартісними.
Висока професійна підготовка, яку художниця отримала впродовж довгих років навчання, давала їй можливість створювати образи без пошуків типажів і зарисовок з натури. До того ж Софія Петрівна була обдарована яскравою творчою уявою, здатністю створювати образи, сюжети, ситуації, які не мають реальних відповідників у житті. Творчий шлях С. Караффа-Корбут як ілюстраторки позначений розбудовою індивідуальної концепції мистецтва і дизайну книги. Вершиною її творчих пошуків стали ілюстрації до «Кобзаря» Т. Шевченка (1967), «Лісової пісні» Лесі Українки (2000) та «Івана Вишенського» І. Франка (2001).
Над графічною Шевченкіаною художниця працювала впродовж восьми років. Серед творів на шевченківську тему, виконаних як самостійні станкові гравюри, що експонувалися на багатьох виставках, позначені 1961 роком «Важке дитинство», «Гонта», «Прометей закутий», «Прометей розкутий», «Сирітка», «Чернець» та ін. Згодом видавництво «Дніпро» запропонувало С. Караффі-Корбут проілюструвати «Кобзар» Т. Шевченка. Художниця підготувала понад 50 робіт, більшість з яких були створені спеціально для цього видання, але вміщені були далеко не всі. І все ж ошатно виданий у 1967 році «Кобзар» із 34 кольоровими і чорно-білими ілюстраціями став свідченням високого творчого злету майстрині, визначною мистецькою подією того часу. Видання було високо оцінене мистецькою критикою і громадськістю, а на Міжнародній книжковій виставці 1968 року у Канаді було відзначено першою премією.
Художниця любила дітей і намагалася принести їм радість своєю творчістю. Для них вона оформила й проілюструвала книжки: «Марічка-невеличка» М.Петренка, «Байбак—мандрівник», «Михайлик — джура козацький» М.Пригари, «Літо краснеє минуло», «Досвітні огні» Лесі Українки, «Кисличка» О. Іваненко, «Цяцькований осел» Л. Глібова, «Чарівна книжка» С. Васильченка, «Довбушеві скарби» А. Волощака, а також майже всі твори, що написав для дітей І. Франко (зокрема «Фарбований лис», «Лис Микита», «Малий Мирон» та ін. Графіка талановитої художниці була справжньою, а не підправленою ідеологією. У ній відчувалися історико-мистецькі паралелі.
Софія Петрівна Караффа-Корбут прожила багате творче життя. Вона любила поезію письменників-класиків і молодих українських поетів, прозу Є.Гуцала. 29 листопада 1996 року художниці не стало. На жаль, вона не дочекалась видання розкішного Франкового «Івана Вишенського» та Лесиної «Лісової пісні», які стали «лебединими піснями» мисткині. Львівська письменниця Оксана Думанська написала про неї біографічну оповідь з голосів самовидців, яка вийшла друком 2004 року під назвою «Графиня з Куткора».
* * *
«Кімната без книг подібна до тіла без душі».
Марк Туллій ЦІЦЕРОН.
Дякую за інтерес до моїх лотів!
У вільну хвилину перегляньте інші мої лоти на Аукціоні:
багато цікавого та пізнавального знайдете для себе та для Ваших близьких!
ЦІКАВИХ ЗНАХІДОК І ВДАЛИХ ПОКУПОК!
Заборонено
