Параметри:
Палітурка : тверда
Рік видання : 1890
Мова видання : іноземна
Балтійське цивільне право (також остзейське) — самостійне цивільне законодавство в Балтійському краї Російської імперії, що складався в найближчій спорідненості з німецьким правом. Законодавство мало багато внутрішніх поділів за окремими станами і соціальними класами населення (права земське, міське і селянське) і за окремими губерніями, містами і місцевостями. До кінця XIX століття його кодифікація розрізняла земські права Ліфляндії, Естляндії, Курляндії та Пільтена, міські права Естляндії, Ліфляндії, Курляндії, міста Нарви, а також селянські права, різні для кожної з трьох губерній Балтійського краю.
Після анексії країн Балтії Росією почався новий період в історії балтійського права, що закінчився кодифікацією 1864 року. Як і польсько-шведський, цей період відкривається підтвердженням старого балтійського права, привілеїв і переваг, що належать дворянству і містам, — підтвердженням, що містяться в спеціальних жалуваних грамотах імператора Петра I (для Естляндії та Ліфляндії) і Катерини II (для Курляндії). По відношенню до цивільного права дані в цих грамотах обіцянки збереження старого права були витримані російським урядом. До кінця XIX століття скільки-небудь помітного вторгнення російського законодавства в остзейське юридичне життя не спостерігалося; число російських законів в галузі цивільного права, поширених на балтійський край, було вкрай незначним.
Звичним порядком при виданні нових загальноросійських законів була обмовка про непридатність їх до балтійського краю; тому лише невелика кількість поліцейських і фінансових узаконень зробило непрямий вплив на склад діючого остзейського права. Головним фактором правотворення стало римське право. Значення останнього як допоміжного джерела було визнано російською владою в «акордних пунктах». Балтійське право вступило, таким чином, у той же стан, в якому перебувало німецьке право в період запозичення римського права, коли судам і юристам довелося самостійно виробляти нові юридичні, «звичайно-правові» норми. Отримавши в спадщину від попереднього періоду купу старих узаконень і прав різнорідного походження, видозмінених польськими та шведськими законами і значною мірою застарілих, судова практика мала розібратися в цих узаконення і підшукати нові підвалини для їх розвитку та узгодження. При розрізненості між собою судів, які керували юридичним розвитком, ця робота посувалася вкрай нерівномірно і супроводжувалася усіма тими явищами, які характеризують німецьку юстицію XVI–XVIII століть, також позбавлену керівництва законодавства і спиралася переважно на римське право. Практика плуталася в розумінні тубільного права, не вміла погодити з ним нові римські норми і позбавлялася внаслідок цього міцних підвалин правотворення і одноманітності в судових рішеннях. Епоха XVIII століття до того ж є епохою остаточної ломки старих феодальних підвалин і народження нових життєвих відносин, що не укладаються в рамки земського, міського та селянського права. Природною видається за таких обставин нагальна потреба у приведенні діючого права в єдину систему, здатну служити опорою судової практики.
Заборонено
