1310.10 Общество Любителей Российской Словестности 1911 г. И. А. Линниченко.

ЛИННИЧЕНКО Іван Андрійович (24(12).10.1857–09.06.1926) – історик, археограф, педагог. Професор (1895). Чл.-кор. Петерб. АН (1900) та Краківської АН (1901). Н. в м. Київ у сім'ї дир. Фундукліївської жін. г-зії. По матері – нащадок роду Балабух. 1875 закінчив 1-шу Київ. г-зію зі срібною медаллю і поступив до Київ. ун-ту, 1879 закінчив там історико-філол. ф-т і став стипендіатом по кафедрі рос. історії. Учень В.Антоновича. 1884 захистив магістерську дис. на тему: "Взаємовідносини Русі та Польщі" в Петерб. ун-ті й того ж року зайняв посаду приват-доцента Новорос. ун-ту (нині Одеський національний університет). Від 1888 – приват-доцент Моск. ун-ту. Дійсний член Моск. археол. т-ва (1893). 1894 захистив докторську дис. на тему "Риси з історії станів у південно-західній (Галицькій) Русі" в Київ. ун-ті. Від 1895 – екстраординарний, а з 1898 – ординарний професор Новорос. ун-ту в Одесі. Голова Одес. слов'ян. доброчинного т-ва ім. Кирила і Мефодія (1903–10), голова Одес. бібліографічного т-ва та ред. його "Известий" (1910–12). Викладав рос. історію та історію слов'янства на Одес. вищих жін. курсах (1906–17). Брав участь у міжнар. конгресах і з'їздах істориків та археологів у Римі (Італія; 1903, 1912), Афінах (Греція; 1905), Берліні (Німеччина; 1908), Каїрі (Єгипет; 1910), Буенос-Айресі (Аргентина; 1910), Женеві (Швейцарія; 1912), Лондоні (Велика Британія; 1913). Працював у архівах Москви, Санкт-Петербурга, Берліна, Варшави, Вроцлава, Кракова, Познані (усі чотири міста нині в Польщі), Відня, Львова, Праги (нині столиця Чехії). Був прибічником схеми офіц. рос. історії, вважав, зокрема, що росіяни, українці й білоруси – це одна нація. Обстоював думку про трьохчленну періодизацію рос. історії: 1) земський чи удільно-вічовий період; 2) моск. період; 3) імператорський період. Істор. та сусп. погляди Л. спиралися, переважно, на позитивістську методологію (домінування фактографічного канону, каузальність, теза про множинність чинників в істор. процесі, широке застосування історико-порівняльного методу тощо), хоч і зазнали певної консервативної та ідеалістичної еволюції (критика ідеї поступу, особливої ролі культурно-етичних чинників та ін.). У 1917 полемізував з М.Грушевським стосовно самої можливості існування Укр. д-ви (за термінологією Л. – Малоросії) навіть на засадах федерації чи автономії, позаяк уважав її штучним, уявним витвором.