Почитати

​Ікона на склі: перлина народного мистецтва

Домашня народна ікона — це особливе духовно-сакральне явище, масове і унікальне по глибині витоків і фольклорно-християнським характером іконографії.

Канон або НЕ канон: ось у чому питання?

На території України народні ікони набувають популярності в кінці 18 століття, разом з приходом бароко. До цього прийнятними були образи церковні, виконані за всіма суворими правилами іті,які відповідають канонам. Важливим було все. Наприклад, уявна відсутність перспективи на іконі аж ніяк не є показником невміння майстра. Навпаки, зворотна перспектива ніби натякає: не сунь свого носа в світ, тобі незвіданий і незбагненний, не зазирай в простір ікони. Таким чином, всі, хто зображений на іконі, дивляться в світ смертних.

Велике значення мали кольори: кожен з них щось символізував. Наприклад, золотий колір —це потойбічне божественне світло, а білий — так само світло благодаті, але в світі людей. Плоскі зображення святих досягалися використанням чистих кольорів, без відтінків і, відповідно, тіней. Відсутність обсягу необхідно для створення ефекту погляду з ікони. Окремо слід сказати про тілесність. Точніше, її відсутність. Богородиця зображається без вій і практично без брів, адже волосся вважаєьься як гріховність, а це не відповідає образу непорочної діви.

У порівнянні з храмовою іконою, що є, по суті, частиною офіційної культури, народна домашня ікона видається чимось абсолютно нереальним, вибивається і за характером зображень, і за колірною гамою. Грунтуючись на традиціях народного розпису, народна ікона розцвіла буйними фарбами, вже не нагадуючи про той неземний світ, який зображений на іконі храмовій, канонічній. Народна традиція породила нові «горизонти»: тепер християнин менше думає про Страшний Суд, пекло або рай.

У кожному регіоні народна ікона мала свої характерні риси. Наприклад, ікони з Івано-Франківського регіону відрізняються насиченістю кольорів. Переважає холодна палітра. Ікони Чернігівського Полісся відмінні від інших народних ікон складними колірними рішеннями, яскравими, насиченими відтінками. А Слобожанська ікона колоритна поєднанням теплих і холодних відтінків, контрастними співвідношеннями кольору фону і кольору фігури святого.

Крихке мистецтво: як ікони на склі потрапили в Україну

Починаючи розмову безпосередньо про ікони на склі, слід зазначити, що вони набули найбільшого поширення в західних областях. І це не випадково. Традиція писати ікони на склі, а не на дерев'яних дощечках, прийшла в Україну з країн-сусідів: Чехії, Румунії, Австрії та Словаччини вже в середині 19 століття. Скляні образи продавалися на ярмарках, і коштували недорого.

Ікони на склі в деякій мірі були привабливіше ікон більш традиційних, написаних на дереві. Фарба наносилася зі зворотного боку, і тому довше зберігалася. Якщо на ікону потрапляло сонячне світло, вона ставала ще кращою і красивішою. Що ж стосується відтворення, народні умільці швидко взялися до діла. Писати ікони на склі було простіше через готові малюнки-літографії з «найпопулярнішими» сюжетами: наприклад, образ Богородиці Лежайської.

Перший етап — це нанесення чорних ліній, головних і другорядних контурів. Після — розфарбовування фігури. В останню чергу зафарбовують фон. Виходило щось на зразок розмальовки. Майстерність же виявлялася в підборі кольорів, адже фарби довгий час робили самі.

Сім'я Німчіків з Богородчан

Богородчанський район Івано-Франківської області славиться не лише своєю природою і мальовничими гірськими пейзажами. Село Богородчани назавжди вписано в історію народного мистецтва завдяки родині Німчіків. Богородчанські ікони характерні, в першу чергу, білим фоном. Обличчя і руки святих мають рожевий відтінок.

Іконопис Німчіків був чимось на кшталт «сімейного бізнесу»: участь брали всі члени великої покутської сім'ї. Батько виконував найскладнішу роботу: наносив контури і розмальовував фігури, мати зафарбовувала фон, а діти розставляли скло на сушку. При цьому їм доручалося стежити за іконами, щоб їх не розбили кури. Після Німчікі їздили по ярмарках, щоб збути «товар».

Всі ці відомості дійшли до нас завдяки польському етнографу Юзефу Грабовичу, який в 30-х роках ХХ століття їздив по селах Івано-Франківської області і збирав матеріал про народне мистецтво. Після довгих пошуків етнографові пощастило знайти Кароля Німчіка — сина Петра Німчіка, який займався іконописом на склі. У 1932 році в газеті «Кур'єрі Станіславському» з'явилася публікація — спогади Кароля Німчіка про процес створення ікон на склі.

Колекціонування прекрасного крихкого

В силу того, що ікони на склі вимагають до себе особливого ставлення, але історично склалося інакше, народних образів залишилося не так вже й багато. І, в основному, в музеях і приватних колекціях. Це «Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття» та «Музей Українського католицького Університету», в якому зберігається колекція етнографа Івана Гречко.