Колекціонер Микола Омельченко: «У нас кожен громадянин може вивчати історію нагород Англії, Німеччини, Росії, Грузії, Америки чи будь-якої іншої держави, а своєї – ні. Це приклад того, як знищується історична пам‘ять».
– Вже багато років поспіль в нашій країні перед 9 травня загальнонаціональні телеканали полюбляють випускати матеріали про ветеранів і нагороди. І це вже ціла стихія, з якою особисто я спробував боротися, але з цим нічого не вийшло, – розповідає Микола Омельченко. – Питання в тому, що Радянський Союз від січня 1948 Указом Президії Верховної Ради СРСР до всіх державних нагород, за винятком звання Героя, скасував пільги. Поновила їх лише сучасна Україна у 2000-х роках, і радянські ветерани за свої нагороди почали отримувати відповідні пенсії.
Крім того, у Радянському Союзі побутувала така практика, що до 1977-1978 років ще тіло ветерана не встигало схолонути, як з‘являлися працівники воєнкоматів і виконкомів, та вилучали нагороди з родини. Ті нагороди, які залишилися до сьогодні, збереглися в родинах, які їх не віддали і сказали, що загубили абощо.
– Чим це обумовлено? Чому нагороди вилучалися з родини?
– У СРСР увага держави була прикута не до власне ветеранів, а до нагородних знаків. Чому? Тому що вони виготовлені з дорогоцінних металів, а державі було шкода віддавати людям нагороди із золота і срібла. Але найважливіше те, що за роки незалежності нічого в Україні не змінилося. Закони у сфері нагородної системи та дотичних до неї сфер: як-то зберігання, купівля, продаж тощо, приймаються такі, що ми стаємо гірші за СРСР. Ми переживаємо період, коли ставлення держави до нагород і нагороджених не відрізняється від радянського ставлення. В СРСР це ще було якимось чином обумовлено чинною політикою та ідеологією. А от в незалежній Україні – браком знань, і в тому числі знань з історії.
Сьогодні Україна опинилася в антирекордній позиції – в числі чотирьох країн, в яких діє відповідальність за зберігання державних нагород. Перелік цих країн дуже виразний: Білорусь, Північна Корея, Куба і Україна.
Дивитися розділ «Фалеристика» на UNC.UA
– Яким саме чином це проявляється?
– Сьогодні Україна опинилася в антирекордній позиції – в числі чотирьох країн, в яких діє відповідальність за зберігання державних нагород. Перелік цих країн дуже виразний: Білорусь, Північна Корея, Куба і Україна. (Така ж відповідальність за зберігання державних нагород була в Росії, але її скасували, натомість було встановлено посилену відповідальність за купівлю/продаж державних нагород).
В Україні сьогодні пропонується ще й посилення діючої адміністративна відповідальність за зберігання державних нагород з’явилася декілька місяців тому з появою законопроекту N9217 від 18.12.2018 «Про внесення змін до статті 186-1 Кодексу про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності до незаконних дій до державних нагород».
– Що саме вказується в новому законопроекті?
– Під патріотичним гаслом і гарною ідеєю заборонити носіння військової форми людьми, які не мають на це право, – додали ще декілька статей, а поміж ними і статтю про незаконні дії з державними нагородами, яка передбачає посилення відповідальності за зберігання нагород. У тому варіанті, в якому вона зараз підписана, стаття являє собою найгірші дії радянського часу і відкидає нас у 1937 рік.
Річ у тому, що наразі є чинна стаття 186-1, яка вже передбачає відповідальність: «Купівля, продаж, обмін чи інша оплатна передача ордена, медалі, нагрудного знака до почесного звання, а так само їх привласнення або носіння особою, яка не має на те права, чи незаконне зберігання, – тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від одного до двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
Тобто відповідальність є невелика. Але новий законопроект дає привід ще й конфіскувати колекцію державних нагород, оскільки відповідальність за законопроектом – це «попередження або накладення штрафу від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією відповідного ордена, медалі, нагрудного знака до почесного звання». А потім ми зустрічаємо такі колекції, як у будинку Пшонки. Тобто внаслідок подібних законів конфісковані колекції знаходять у посадових осіб. Це узаконений рекет держави стосовно колекціонерів.
У законопроекті залишається формулювання про зберігання, купівлю і продаж. Але більше того, з‘являється такий нонсенс, як відповідальність за виготовлення планок, колодок і стрічок. Навіть у Радянському Союзі можна було підійти у будь-який воєнторг і замовити будь-які стрічки й колодки.
Єдиним плюсом в цьому є те, що за усі роки незалежності трапилось дуже мало прикладів, коли ця стаття застосовувалась, і при чинній редакції з малою відповідальністю. Такою є особливість України: закони приймаються, але не діють, тому що влада заграє з народом – з одного боку відповідальність посилюється, а з іншого боку – не застосовується.
– Чим обумовлено внесення нового законопроекту?
– Як зазначається у пояснювальній записці до законопроекту: «Актуальність внесення змін до статті 186-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за незаконні дії щодо державних нагород обумовлена тим, що незначний розмір штрафу, передбачений у цій статті, не виконує функцій перевиховання правопорушника та попередження нових правопорушень, які закладені в основу адміністративної відповідальності».
У Верховній Раді на затвердженні законопроекту у Комітеті лише два депутати у стенограмі засідання виказали свої зауваження. В одного депутата зауваження стосувалося колекціонерів, і це дуже раціонально, оскільки завдяки новому законопроекту колекціонування державних нагород унеможливлюється в принципі. А інший пропонував внести посилену відповідальність за купівлю/продаж з метою носіння. З юридичного боку формулювання не зовсім коректне, оскільки, як довести, що людина купила цей знак, а не знайшла на вулиці і носить, та, однак, – рух у бік раціональності був.
Найбільш прикро те, що цей же парламентський комітет підтримав інший законопроект декілька років тому, в авторському колективі якого був і я. Наш законопроект було винесено до комісії Комісяї державних нагород та геральдики при президенті України, і вона його розглянула й зробила висновок про його коректність. Також ми свій законопроект направляли до Українського геральдичного товариство, де отримали відповідь про його відповідність. Більше того, у законопроекті ми робимо виняток щодо всього, що стосується купівлі, продажу та зберігання, але пропонуємо істотно збільшити відповідальність саме за незаконне носіння державних нагород. Чому? Тому що носіння – це і є проявлення нагородження. Людина носить привселюдно знак – і всі думають, що це – герой, оглядаються на його поведінку, яка відображає ставлення населення до нагородження.
Але тут зіткнулися з іншою проблемою: у нас немає відкритих реєстрів нагороджених.
Але тут зіткнулися з іншою проблемою: у нас немає відкритих реєстрів нагороджених. А останні три нагороди: медаль «25 років незалежності України», «За участь в участь в антитерористичній операції» та «За гуманітарну участь в антитерористичній операції» – не передбачають компактного посвідчення про нагородження. Натомість видають документ формату А4. З собою його ніхто, зрозуміло, носити не буде, і перевірити дійсність отриманої нагороди неможливо.
Я висував це питання через його крайню значущість. Натомість отримував контраргумент: навіщо носити з собою десятки книжечок про нагороди? Але по-перше, зараз вже не має людей з такою кількістю держнагород, за винятком окремих осіб. А по-друге, можна застосувати практику Радянського Союзу – ввести єдиний документ державного зразка, куди виставляти штампи з назвою нагороди і датою указу про нагородження. Це вже, не говорячи про те, що державні нагороди – це така інформація, яка може включатися до паспортних даних, а особливо з огляду на нові зразки чинних паспортів – біометричні.
Тож маємо ситуацію, коли сьогодні по вулиці може йти людина з медалями на грудях, а документів, що посвідчують їх дійсність у неї з собою не буде. Саме випадки подібного зловживання впливають на думку та ставлення населення до наших героїв. До того ж, це призведе до того, що притягнути до відповідальності і за незаконне зберігання чи носіння буде неможливо. І це спростовує прийнятий законопроект. Звичайно, законопроект – ще не закон. Але за він був підтриманий у першому читанні, і є велика імовірність, що його затвердять і підпишуть.
Ордени Леніна, які видавалися в радянський час, ми можемо бачити на «нових рускіх» у вигляді масивних золотих ланцюгів на шиї.
– Якщо державні нагороди не можна продавати, купувати і зберігати, то якою є їх доля, після смерті нагородженого?
– Закон передбачає, шо після смерті нагороди залишаються в сім‘ї покійного. Але якщо пройшло декілька поколінь, люди одружуються вдруге і третє, то про яку родину можна говорити? З юридичного боку це дуже складне питання.
На прикладі радянських нагород ми знаємо, що якщо нагорода полишається в родині, то довго вона там не перебуватиме. Декілька років тому у Києві відбувся інцидент, що добре ілюструє цю тезу. На смітнику знайшли архів речей і нагородні знаки Героя України, народного артиста Дмитра Гнатюка. На цьому прикладі ми бачимо, що існує велика кількість сімей, які не зберігають пам‘ять про своїх родичів.
Буває інший приклад. Якщо нагороджений не мав дітей, або одружився вдруге у зрілому віці, то після смерті його нагороди полишаються в сім‘ї його другої жінки. У таких випадках, а їх 90%, так ці нагороди дітям не рідні, і доля нагороди спіткає ще цікавіша. Ордени Леніна, які видавалися в радянський час, ми можемо бачити на «нових рускіх» у вигляді масивних золотих ланцюгів на шиї. Тому що купівля/продаж заборонені, і залишається піти до ювеліра і здати орден на переплавку. Вийде з ордену у
– Тобто нагороджений не може розпоряджатися своєю нагородою?
– Річ у тому, що у чиновників, які приймають такі закони, спотворене ставлення і розуміння поняття «орден». Орден – це група людей, яка об‘єднана якимись досягненнями і цілями. Приналежність до ордену визначає знак, який видається. Коли держава дала знак нагородженому, то держава має про нього забути. Чому? Тому що з нагородою держава повинна передавати і право власності на цей знак, як на будь-яке майно.
Знак нагороди має бути приватною власністю особи, і нагороджений повинен розпоряджатися ним на свій власний розсуд: подарувати, передати в музей чи полишити нащадкам. Це святе право приватної власності, яке в Україні порушується. Оскільки держава по суті залишає право власності на знаки за собою. Станом на сьогодні державну нагороду можна лише передати в музей або залишити нащадкам (історії про зберігання у нащадків я вже розповів). А це обмеження прав власності й заперечення декларованих в ЗМІ цінностей.
До речі, держаних нагород стосувався і нещодавній закон про декомунізацію. Річ у тому, що наш чинний закон дозволяє публічне використання державних нагород. Що ми маємо в результаті? Закон про декомунізацію прийнято, а тут має бути 9 Травня. І вже у проголосований закон перед підписанням внесли зміну, що дія закону не поширюється на державні нагороди СРСР. Після виходу закону ми подали уточнюючий законопроект. Проблема полягала у тому, що абзац про «не поширення закону на держнагороди Радянського Союзу» призводить до того, що ми можемо на стіні будинку намалювати орден Леніна і не понести за це відповідальність. На голосування він також до сьогодні не винесений.
– Норма закону діє лише на українські державні нагороди?
– Зберігати не можна нагороди УРСР, СРСР і незалежної України. Тобто у нас кожен громадянин може вивчати історію нагород Англії, Німеччини, Росії, Грузії, Америки чи будь-якої іншої держави, а своєї – ні. Це приклад того, як знищується історична пам‘ять.
Іноземні громадяни на території України їх також не зможуть збирати. Власне, і за кордоном вони їх не зможуть збирати і вивчати, оскільки вивезення державних нагород заборонений. Але якщо нагороджений виїхав закордон із нагородами і там їх залишив – це його право. Проте, без нагородженого перевезти державні нагороди неможливо. Відповідальність за вивезення залежить від того, яка саме це нагорода, тобто це вивезення культурної чи історичної цінності.
У Національному музеї історії України проводиться виставка приватного литовського колекціонера Вілюса Каваляускаса найвищих державних нагород країн Балтії. А у нас колекціонер не може збирати нагороди України, і не зміг би виставити подібну колекцію, оскільки поніс би адміністративну відповідальність, а також відбулась би конфіскація колекції.
Чинні закони спричиняють ситуацію, в якій громадяни України не можуть вивчати історію своєї нагородної системи, збирати, колекціонувати та передавати для нащадків історичну спадщину, пов‘язану з героями і нагородами.
Розмову вела Аліна Опрелянська